Українське кіно: нова хвиля і спадщина

Українське кіно у Франції страждає від тієї ж сліпої плями, що й українська музика: його довго поглинала розмита категорія «радянське кіно» чи «кіно Сходу», яка змішувала Ейзенштейна, Тарковського й Параджанова, не розрізняючи національностей творців. Після 2022 року воно стало в медіапросторі воєнним кіно. Між цими двома крайнощами існує столітня кінематографія, епіцентром якої з 1928 року є кіностудія Довженка в Києві, чия одеська школа випередила московську на кілька років і чия нова хвиля 2010-х поставила трьох режисерів у офіційний відбір Канн менш ніж за десятиліття. Цей гід пропонує прочитання у шести пластах, від радянського німого кіно до прем’єр 2026 року.

Щоб окреслити територію: в Україні є дві головні історичні студії (Довженка в Києві, Одеська кіностудія на березі Чорного моря), український ВДІК, заснований у Києві 1930 року під назвою Інститут кінематографічних мистецтв, і річне виробництво, що до 2022 року коливалося між 25 і 40 повнометражними фільмами на рік — обсяг, порівнянний з Нідерландами чи Бельгією. Українська кінематографія — таким чином, національна кінематографія середнього розміру, недопредставлена у Франції радше з редакційних і мовних причин, ніж через обсяги виробництва.

Спадщина: Довженко, Параджанов, Одеська школа

Українське кіно починається до Радянського Союзу. Одеська кіностудія, заснована 1919 року через націоналізацію дореволюційних студій Харитонова й Мізраха, є однією з найстаріших кіностудій європейського простору. У 1920-х вона виховала ціле покоління техніків і режисерів, що передувало організації централізованого радянського кіно з Москви. Ісаак Бабель працював там сценаристом, Всеволод Мейєрхольд там знімав, а українське німе виробництво 1920-х — близько 130 фільмів — становило корпус, відмінний від російського.

Олександр Довженко (1894–1956) — центральна постать цього періоду. Народжений на Чернігівщині, колишній учитель, він на студії ВУФКУ в Києві (попередниці студії Довженка) знімає українську трилогію: «Звенигора» (1928, про гуцульські легенди), «Арсенал» (1929, про робітниче повстання в Києві 1918 року) та «Земля» (1930, про колективізацію українських сіл). «Земля», за опитуванням міжнародної критики Kino-Glaz і рейтингом брюссельської Синематеки 1958 року, — один із десяти найвидатніших німих фільмів в історії. Кіностудія Довженка в Києві носить його ім’я з 1957 року. Візуальна граматика Довженка — широкі плани степу, аграрний монтаж, селянський ліризм — заклала школу, відмінну від конструктивістського формалізму Ейзенштейна.

Сергій Параджанов і поетичне радянське кіно

Наступне покоління представляє Сергій Параджанов (1924–1990), який прокладає іншу лінію. Вірмен за походженням, народжений у Тбілісі, вихованець ВДІКу, він 1965 року на студії Довженка в Києві знімає свій шедевр «Тіні забутих предків», екранізацію роману Михайла Коцюбинського, повністю знятого в гуцульських Карпатах. Фільм, знятий українською мовою (тоді рідкість), за кілька місяців став маніфестом поетичного радянського кіно. Його світове критичне визнання (приз на фестивалі в Мар-дель-Плата, прокат у 38 країнах) і політичний резонанс дорого коштували Параджанову: 1973 року його заарештовують, засуджують на п’ять років ГУЛАГу за «пропаганду гомосексуальності» та інші сфабриковані звинувачення. Звільнений 1977 року завдяки міжнародній кампанії (Андрій Сахаров, Федеріко Фелліні, Анджей Вайда), він більше ніколи не повернеться на студію Довженка. «Тіні забутих предків» залишаються, поряд із «Землею», найбільш вивченим українським фільмом у світових кіношколах.

Радянське українське кіно — не регіональний варіант радянського російського кіно. Це окрема кінематографія, яка створила свій канон (Довженко, Параджанов), опрацьовувала власні території (Карпати, степ, Чорне море) і виробила впізнавану з першого кадру естетику. Плутати його з російським кіно — історична помилка ще до того, як стати політичною.

Незалежність і спад 1990-2000-х

Коли Україна проголошує незалежність 24 серпня 1991 року, кіноіндустрія успадковує застаріле обладнання, розпад радянського дистриб’юторського ланцюга і колапс попиту в кінотеатрах. Десятиліття 1990-х стає для українського кіно чорним періодом. Кіностудія Довженка випускає менш ніж п’ять повнометражних фільмів на рік між 1995 і 2005 роками; Одеська студія працює на малих обертах. Рідкісні помітні фільми («Друг покійного» В’ячеслава Криштофовича 1997 року, «Водій для Віри» Павла Чухрая 2004-го) — переважно російські чи російськомовні копродукції.

Перезапуск починається 2007–2008 років зі створенням Державного агентства України з питань кіно (Держкіно) і запровадженням системи державних субсидій за французьким зразком. Перші постмайданівські фільми (після 2014-го) революціонізують ландшафт: «Плем’я» Мирослава Слабошпицького (2014, Каннський тиждень критики, перший український фільм, відзначений у Каннах за 25 років), «Жива ватра» Остапа Костюка (2014, амстердамський фестиваль IDFA) і документальний фільм «Майдан» Сергія Лозниці (2014, Канни поза конкурсом) знаменують повернення чутної української кінематографії.

Мовний вимір відіграв структуроутворювальну роль. Закон про українську мову (2019), що запровадив квоту виробництва українською мовою та обов’язкове субтитрування для фільмів у прокаті, змусив нове покоління знімати переважно державною мовою — переворот порівняно з 2000-ми, коли більшість продукції ще була російськомовною. Перехід був поступовим і опосередковано сприяв формуванню покоління сценаристів і акторів, україномовних із 2014 року.

Варто нагадати про економічний контекст виробництва: Держкіно працювало з бюджетом, що коливався між 25 і 50 мільйонами євро на рік у 2014–2021 роках, тобто приблизно десята частина бюджету французького CNC. Такий скромний масштаб пояснює структурну залежність від європейських копродукцій (Польща, Німеччина, Франція, Нідерланди) і частий доступ до програми MEDIA Європейського Союзу, якою Україна користується з 2015 року. Більшість фільмів нової хвилі («Атлантида», «Відображення», «Памфір», «Клондайк») є плодом копродукцій щонайменше трьох країн — модель, що посилилася після 2022 року скоріше з необхідності, ніж з вибору.

Нова хвиля 2010-2020: Слабошпицький, Вʼясянович, Лозниця

Десятиліття 2010-х бачить появу нової української хвилі, ідентичність якої формують три режисери. Мирослав Слабошпицький відкриває десятиліття «Племенем» (2014), фільмом-експериментом, повністю знятим українською жестовою мовою, без субтитрів, без закадрового голосу, що стежить за бандою правопорушників у пансіонаті для глухонімих. Фільм здобуває Гран-прі Тижня критики в Каннах 2014 року, прокатується в 47 країнах і виводить українське кіно на світову карту. Слабошпицький відтоді не підтвердив успіх фільмом такого ж масштабу, але «Плем’я» залишається одним із фільмів-маніфестів європейського кіно десятиліття.

Валентин Вʼясянович продовжує лінію двома фільмами вражаючої формальної строгості: «Атлантида» (2019), знята в постконфліктному Донбасі близького майбутнього, і «Відображення» (2020), про українського хірурга, захопленого й катованого на Донбасі. «Атлантида» представлена на Венеційському кінофестивалі 2019 року (приз Orizzonti за найкращий фільм), «Відображення» — у Венеції 2020-го (офіційний відбір Orizzonti). Обидва фільми, прокатані у Франції MK2, закріпили за Вʼясяновичем репутацію одного з найсуворіших формалістів сучасного європейського кіно — кожен план-епізод скомпонований як картина, з упізнаваною з першого погляду візуальною граматикою.

Сергій Лозниця: між художнім і документальним кіно

Третє ім’я — це Сергій Лозниця, режисер, народжений 1964 року в Баранавічах у радянській Білорусі, який виріс і навчався в Києві, перш ніж вступити до московського ВДІКу. Його траєкторія найплідніша з нової хвилі: 21 документальний фільм і 5 повнометражних художніх стрічок між 2000 і 2024 роками. З художнього боку — «Щастя моє» (2010, конкурс у Каннах), «В тумані» (2012, конкурс у Каннах, приз ФІПРЕССІ), «Лагідна» (2017, конкурс у Каннах) і «Донбас» (2018, «Особливий погляд» у Каннах, приз за режисуру). З документального боку — «Майдан» (2014), «Аустерліц» (2016), «Процес» (2018), «Державні похорони» (2019) і «Бабин Яр. Контекст» (2021, спецпоказ у Каннах), фільм-архів, присвячений київській різанині 1941 року.

Лозниця довгий час був режисером російськомовного мистецького простору: його фільми часто російською мовою (мовою, якою розмовляють у регіонах, де він знімає, зокрема на Донбасі), він довго брав участь у російських фестивалях і до 2022 року обстоював позицію транснаціонального автора. Розрив стався в березні 2022 року, коли Європейська кіноакадемія відмовилася бойкотувати російську кіноіндустрію: Лозниця вийшов з її складу. Відтоді він публічно підтвердив свою українську ідентичність і працює майже виключно із західноєвропейським фінансуванням. Його випадок ілюструє складність індивідуальних траєкторій у пострадянському кіно — і структуроутворювальний вплив 2022 року на мовну й національну самоідентифікацію режисерів.

«Памфір» 2022 і Буковина на Каннському фестивалі

«Памфір», дебютний повнометражний фільм Дмитра Сухолитко-Собчука, — редакційна подія нової хвилі для Франції. Фільм, знятий на українській Буковині (історичному регіоні між Карпатами й румунським кордоном), розповідає про контрабандиста, який повертається в рідне село на свято карнавалу Маланка й опиняється затягнутим у сімейні та фінансові зобов’язання, від яких, як йому здавалося, він утік. Побудова — селянський трилер, але візуальний матеріал — традиційні костюми Маланки, прикордонні обряди, засніжені пейзажі — належить до кінематографічної етнографії, що реактивує жест Параджанова в «Тінях забутих предків»: кіно, яке шукає в українській території (і зокрема в гуцульській і буковинській Карпатах) формальну самобутність.

Фільм відібраний до програми «Двотижневик режисерів» Каннського кінофестивалю 2022 року, менш ніж через три місяці після початку російського вторгнення 24 лютого. Календар механічно посилює видимість фільму, але його внутрішня якість — операторська робота Микити Кузьменка, напружений монтаж, гра Олександра Яценюка в головній ролі — нічим не завдячує контексту. «Памфір» вийшов у французький прокат у січні 2023 року, дистриб’ютор MK2, і зібрав майже 80 000 глядачів — чудовий результат для першого українського повнометражного фільму. Сухолитко-Собчук нині готує другий повнометражний фільм, очікуваний у 2026–2027 роках.

Українське кіно в еміграції з 2022 року

З лютого 2022 року частина української кіноіндустрії працює в еміграції або в європейській копродукції. Кіностудія Довженка перенесла частину постпродакшну (монтаж, кольорокорекцію, зведення звуку) до Варшави, де кілька компаній технічних послуг приймають українські проєкти. Режисерка Марина Ер Горбач випустила «Клондайк» (2022), знятий до вторгнення, але показаний після нього: фільм стежить за українською родиною на Донбасі під час катастрофи рейсу MH17 2014 року. Стрічка здобула приз за режисуру на фестивалі Санденс і представляла Україну на Оскарі-2023. Її виробництво типове для постмайданної моделі: зйомки в Україні чи Туреччині, постпродакшн у Західній Європі, міжнародний прокат.

Кілька українських режисерів нині працюють між Києвом, Берліном, Варшавою й Парижем. Антоніо Лукіч зняв «Люксембург, Люксембург» (2022) із частково німецьким бюджетом. Ірина Цілик продовжує документальну роботу («Земля синя, ніби апельсин», 2020, Санденс) із канадським і нідерландським фінансуванням. Статус європейської копродукції став нормою: 11 із 14 українських фільмів, прокатаних міжнародно між 2023 і 2025 роками, є плодом копродукцій щонайменше двох країн Євросоюзу та України.

Воєнні документальні фільми: «20 днів у Маріуполі»

Воєнний документальний фільм становить окрему категорію. Мстислав Чернов, фотожурналіст Associated Press, знімає 2023 року «20 днів у Маріуполі», монтаж зображень, знятих під час облоги міста в березні 2022-го. Фільм представлений на Санденсі в січні 2023-го, вийшов у французький прокат навесні 2023-го й здобуває Оскар за найкращий документальний фільм у березні 2024 року — перший Оскар в історії українського кіно. «Маріуполіс 2» Мантаса Кведаравічуса, литовського режисера, вбитого російськими силами в Маріуполі 30 березня 2022 року, представлений у Каннах-2022 посмертно: фільм змонтований його партнеркою Ганною Білобровою з матеріалу, знятого в дні, що передували його смерті. Ці два документальні фільми становлять першорядний корпус про війну, але належать до окремого жанру, відмінного від художнього кіно, і не можуть самі підсумувати все українське кіновиробництво після 2022 року.

Дивитися українське кіно у Франції

Присутність українського кіно у французьких кінотеатрах посилилася з 2022 року. У комерційному прокаті MK2 показує «Памфір», «Атлантиду» і «Відображення»; Arizona Films випустив «20 днів у Маріуполі»; Pyramide прокатала кілька документальних фільмів Лозниці; Damned Films випустив «Клондайк». Очікувані прем’єри 2026 року включають другий повнометражний фільм Сухолитко-Собчука, документальний фільм Цілик і фільм Вʼясяновича.

На фестивалях кілька подій пропонують регулярне українське вікно. Фестиваль кіно Півдня в Тулузі з 2022 року програмує українську добірку у своєму східноєвропейському конкурсі. Міжнародний кінофестиваль в Ам’єні та FID Marseille інтегрували українське вікно у свої видання 2023 і 2024 років. Каннський кінофестиваль щороку з 2014 року приймає українських режисерів в офіційному чи паралельному відборі (безперервний відбір — помітний факт для кінематографії такого розміру).

У ретроспективах Центр Помпіду програмував ретроспективу Сергія Лозниці з листопада 2023 до січня 2024 року (28 фільмів, фотографії, конференції), а потім карт-бланш українським документалістам 2024-го. Французька синематека програмувала ретроспективу Параджанова 2025 року, а також карт-бланш новим українським режисеркам (Цілик, Ер Горбач, Бондарчук) 2026-го.

У стрімінгу кілька платформ пропонують структуровану українську пропозицію: Mubi показує кілька фільмів Лозниці, «Атлантиду» і «Відображення»; La Cinetek має «Землю» і «Тіні забутих предків» у відреставрованих версіях; UniversCine регулярно програмує нові українські прем’єри. Крім художнього й документального кіно, з десятиліття формується й незалежна анімаційна сцена: див. наш огляд студій і дитячих серіалів української анімації. Щоб увійти в українське кіно, не заплутавшись, пропонуємо маршрут у три етапи. Перший пласт, спадщина: «Земля» Довженка (1930), «Тіні забутих предків» Параджанова (1965), «Білий кінь» Івана Миколайчука (1976). Три радянські фільми, доступні у відреставрованих версіях, що дають відчуття спадщини. Другий пласт, нова хвиля: «Плем’я» Слабошпицького (2014), «Атлантида» Вʼясяновича (2019), «Донбас» Лозниці (2018), «Памфір» Сухолитко-Собчука (2022). Чотири фільми, що фіксують десятиліття 2010–2022. Третій пласт, сучасна документалістика: «Майдан» Лозниці (2014), «Земля синя, ніби апельсин» Цілик (2020), «20 днів у Маріуполі» Чернова (2023). Три документальні фільми, що охоплюють десятиліття війни.

Маршрут у три пласти для відкриття українського кіно:

• Спадщина: «Земля» Довженка (1930), «Тіні забутих предків» Параджанова (1965), «Білий кінь» Миколайчука (1976)
• Нова хвиля: «Плем’я» Слабошпицького (2014), «Атлантида» Вʼясяновича (2019), «Донбас» Лозниці (2018), «Памфір» Сухолитко-Собчука (2022)
• Сучасна документалістика: «Майдан» Лозниці (2014), «Земля синя, ніби апельсин» Цілик (2020), «20 днів у Маріуполі» Чернова (2023)

Наш культурний календар України у Франції містить перелік кінопрем’єр, показів і ретроспектив, що дає змогу регулярно стежити за цією кінематографією, яка нарешті показує себе повною мірою.

Серед великих імен наша стаття про Сергія Лозницю є еталонним матеріалом про українську документалістику.