Сучасне українське мистецтво: Пінчук, стріт-арт, еміграція

Сучасне українське мистецтво у Франції страждає від переривчастої видимості. До 2014 року його помічали лише фрагментарно — Pinchuk Art Centre, згаданий у депеші про сучасне мистецтво, побіжна згадка про Олафура Еліассона, виставленого в Києві, український підпис у якійсь бієнале. Після Майдану територія стала читабельнішою: покоління заангажованих митців зробило київську сцену впізнаваною за межами пострадянського простору. Після 2022 року категорія «українське мистецтво» стала в культурних сторінках невіддільною від війни — з ризиком звести складні твори до їхнього контексту. Цей редакційний гід картографує ціле, яке існує саме по собі і читається у п’яти пластах: інституція Пінчука, покоління Майдану, фрески Бенксі листопада 2022 року, візуальний опір у Харкові та митці в еміграції з 2022 року. Про те, як сучасна українська музика проходить крізь ті самі пласти — спадщина, майданівський розрив, постмайданний експорт, — див. наш гід сучасної української музики.

Щоб окреслити територію: Київ концентрує основну частину ринку й інституцій (Pinchuk Art Centre, Мистецький Арсенал, M17 Contemporary Art Center, Voloshyn Gallery, The Naked Room). Харків має більш андеграундну сцену, тісніше пов’язану з перформансом і стріт-артом. Львів зберігає авангардну спадщину початку XX століття (школа «Контрасти» 1910–1920-х) і скромнішу сучасну сцену. Одеса до 2022 року мала молодий і дуже активний арт-ринок, частково розсіяний відтоді. Ця географія змінилася з війною: значна частина сцени перебралася до Києва (митці з Харкова й Одеси), інша — до Берліна, Відня чи Нью-Йорка. Саме цей рух ми відстежуємо.

Покоління до 2014 року: Pinchuk Art Centre і київська сцена

Інституція, що структурує сучасне українське мистецтво, — це Pinchuk Art Centre, відкритий у Києві у вересні 2006 року Фондом Віктора Пінчука. До цієї дати сучасне українське мистецтво вже існувало — Борис Михайлов, фотограф, народжений у Харкові 1938 року, вже виставлявся на міжнародних бієнале з 1990-х, — але Києву бракувало постійного професійного простору, здатного програмувати міжнародних митців і виставляти поряд з ними молодих українських авторів. Pinchuk Art Centre заповнив цю прогалину.

Pinchuk Art Centre з 2006 року

Будівля на Бессарабській площі в самому центрі Києва займає чотири тисячі квадратних метрів на п’яти поверхах. Вхід безкоштовний. Програма чергує міжнародні виставки (Демієн Герст 2009 року, Джефф Кунс 2014-го, Олафур Еліассон 2011-го, Такаші Муракамі 2012-го, Аніш Капур 2018-го) з виставками українських митців. Future Generation Art Prize, що вручається раз на два роки з 2010 року, з фондом 100 000 доларів, відзначає митця до 35 років будь-якої національності: серед лауреатів були Лоуренс Лек (2012), Карлос Мотта (2014), Синтія Марсель (2016), Дінео Сеше Бопапе (2017). PinchukArtCentre Prize, своєю чергою, призначена для українських митців — Микита Кадан 2011 року, Микола Ріднюк 2014-го, Леся Хоменко виставлялась у кількох виданнях. Щоб зрозуміти історію цього простору, що за двадцять років став нервовим центром сучасного українського мистецтва, наш матеріал про Pinchuk Art Centre детально розповідає про знакові виставки, політичну роль Віктора Пінчука з 2014 року та місце музею в постмайданній екосистемі.

Поряд із Пінчуком кілька місць структурують київську сцену до 2014 року. Мистецький Арсенал, колишній військовий арсенал, перетворений на культурний комплекс площею 60 000 квадратних метрів 2010 року, приймає Київську бієнале сучасного мистецтва. M17 Contemporary Art Center, відкритий 2011 року, — молодший простір, орієнтований на митців-початківців. Voloshyn Gallery, заснована 2016 року, стала найпомітнішою українською галереєю на міжнародних ярмарках (Art Basel, Frieze London). The Naked Room, відкрита 2018 року, працює в альтернативному форматі, ближчому до project space. Ця екосистема за менш ніж п’ятнадцять років сформувала читабельний ринок сучасного українського мистецтва.

Майдан 2014: мистецький поворот

Майданська революція, з листопада 2013 до лютого 2014 року, стала для українського мистецтва розривом, порівнянним із тим, який являла собою Незалежність 1991 року для музики. Частина попереднього покоління митців перебувала в більш споглядальній, формалістичній пострадянській логіці; покоління, що постає з Майдану, реактивує заангажоване мистецтво, документалістику, політичний перформанс та ідентитарну іконографію. Цей рух — не повернення до соцреалізму, а повернення мистецтва як інструменту громадянської позиції.

Маріам Найєм, ілюстраторка й візуальна художниця, народжена 1985 року, стає одним із медійних голосів цього покоління. Її творчість поєднує ілюстрацію, критичне письмо про українську культуру і публічний дискурс англійською мовою в соціальних мережах. Після 2022 року вона оселяється в Європі й стає незамінною постаттю культурної медіації України для англомовної й німецькомовної публіки. Микита Кадан, народжений 1982 року, співзасновник колективу R.E.P. (Революційний експериментальний простір), заснованого 2004 року, працює зі скульптурою, інсталяцією й малюнком навколо радянської пам’яті, Голодомору, державного насильства. Його твори входять до колекцій Центру Помпіду в Парижі та MoMA в Нью-Йорку. Влада Ралко, фігуративна художниця, народжена 1969 року, під час Майдану створює серію малюнків на папері — малий формат, кривавий червоний колір, зламані постаті, — що стає одним із найпоширеніших образів революції. Олеся Хоменко (також пишеться Леся Хоменко, народжена 1980 року), художниця, навчена в Національній академії образотворчого мистецтва в Києві, розгортає в наступні роки монументальну фігуративну творчість, яка після 2022 року еволюціонує до портрета вигнання.

Поруч із цими іменами покоління Майдану включає також Миколу Ріднюка (відео та інсталяція, народжений 1985 року в Харкові), Євгенію Білоусову (насправді Білорусець — фотографку й письменницю, чия книга «Щасливі падіння» перекладена французькою 2022 року) та Анну Звягінцеву (малюнок та інсталяція). Що їх об’єднує: терпляча робота з українською колективною пам’яттю, відмова від пострадянської категоризації, вже наявна до 2022 року присутність у Європі та Північній Америці.

Майдан не створив «школи» у стилістичному сенсі. Він створив позицію: український митець після 2014 року більше не позиціонує себе в генеалогії російсько-міжнародного простору. Він претендує на національне прочитання — і отримує його, виставляючись у Берліні, Касселі, на Documenta, у Венеції, MoMA, — не проходячи через Москву.

Бенксі в Бородянці, листопад 2022

11 листопада 2022 року Бенксі публікує на своєму офіційному акаунті в Instagram фото фрески із зображенням гімнастки на руїнах. Локацію швидко ідентифікує міжнародна преса: Бородянка, передмістя на північному заході Києва, місто, сильно розбомблене в березні 2022 року. У наступні дні в Україні виявляють ще шість фресок, усі автентифіковані митцем через його акаунт. Це перше публічне втручання Бенксі в Україні, і воно набуває значної символічної ваги.

7 фресок та їхнє розташування

Географічний розподіл семи фресок задокументований: у Бородянці зосереджено три чи чотири втручання, у Гостомелі (місто аеропорту, захопленого штурмом у перший день вторгнення) — одне, в Ірпені — одне, у Києві — одне. Мотиви чорно-білі, іноді з червоною деталлю. Гімнастка в рівновазі з булавою на зруйнованій стіні. Дитина-дзюдоїст, що кидає дорослого на землю — інтерпретована як геополітична алегорія. Жінка з бігуді й протигазом, що тримає вогнегасник. Двоє дітей, що використовують танк-пеньок як гойдалку. Чоловік, що приймає ванну у ванні, яка залишилася стояти посеред зруйнованої квартири. Стиль — чорний трафарет, дискретний підпис «Banksy», відсутність написаних заяв на стінах — упізнається одразу. Для детального аналізу точного розташування кожної фрески, їхнього поточного стану збереження і спроби крадіжки в грудні 2022 року наш матеріал про Бенксі в Бородянці картографує кожне втручання.

Ефект видимості був масштабним: міжнародна преса (BBC, Le Monde, New York Times, Süddeutsche Zeitung) висвітлює фрески кілька тижнів у листопаді-грудні 2022 року. Одна з фресок, жінки з бігуді в Гостомелі, стала об’єктом спроби крадіжки в грудні 2022 року — групу затримала українська влада, коли вони випилювали стіну з твором. Бенксі публічно відреагував, випустивши серіграфію на користь гуманітарного фонду Legacy of War. Решту фресок захистили плексигласом, і вони стали пунктами меморіального маршруту постраждалих міст.

Стріт-арт у Харкові та візуальний опір

Харків, друге за величиною місто України, розташоване за сорок кілометрів від російського кордону, заплатив особливу ціну війні з 2022 року. Масово розбомблений між лютим і травнем 2022 року, частково зруйнований у своєму історичному центрі, він, як не парадоксально, став однією з найінтенсивніших лабораторій сучасної української візуальної творчості. Стріт-арт існував там з 2000-х — Володимир Манжос (Waone) та Олексій Бордусов (Aec) з дуету Interesni Kazki родом з Харкова і намалювали там свої перші фрески, перш ніж здобути світове визнання між 2010 і 2016 роками. Після 2022 року зруйнована стіна стала природною основою.

Кілька колективів і митців документують і створюють цей візуальний опір. Рома Тимченко, Sasha Curlemann, Гамлет Зінківський працюють на стінах, що ще стоять. Такі колективи, як Slava Ukraini Mural Project, намалювали фрески підтримки міста. Гамлет Зінківський, народжений у Харкові 1986 року, створює чорно-білі силуети трафаретом, що стали однією з найпоширеніших іконографій міста після 2022 року. Щоб зрозуміти, як культура організовується під бомбами — імпровізовані майстерні в підвалах, мистецькі резиденції, перетворені на укриття, ефемерні виставки в кафе, — наш матеріал про стріт-арт Харкова описує повсякдення сцени з 2022 року. Галерея Yermilov Centre, заснована в Харківському університеті імені Каразіна й названа на честь авангардиста Василя Єрмилова, продовжує програмувати попри часткові руйнування будівлі.

Ця географія візуального опору розширилася. У Бучі, Ірпені, Гостомелі малювали фрески — Бенксі, українські митці й іноземні митці в солідарних резиденціях (TVBoy з Італії, Pejac з Іспанії). Українська стіна стала міжнародною основою, як Берлінський мур був у 1980-х.

Українські митці в еміграції з 2022 року

Вторгнення 24 лютого 2022 року спричинило вихід значної частини української мистецької сцени. Географія еміграції читабельна: Берлін (перший напрямок, завдяки щільності гостинної німецької мистецької спільноти та таким стипендіальним програмам, як програма Konstanzer Hof чи програма Берлінської галереї), Відень (Belvedere 21, Kunsthalle Wien, резиденції в Q21 MuseumsQuartier), Нью-Йорк (Ukrainian Institute of America, резиденції ISCP), Лондон (Tate, Whitechapel Gallery, резидентські програми), Париж (Cité internationale des arts, резиденції Центру Помпіду).

Леся Хоменко, Микита Кадан, Влада Ралко, Jamie Reid x Ukraine

Леся Хоменко, яка виїхала в березні 2022 року з донькою, оселяється в Берліні. Берлінська галерея присвячує їй виставку 2023 року, зосереджену на її портретах українських солдатів — близьких, братів, друзів з повсякдення, — намальованих у великому форматі швидким мазком. У 2024 році Belvedere 21 у Відні представляє групову виставку, де її твори фігурують поряд з творами інших українських митців в еміграції. Микита Кадан, який ще до 2022 року був вписаний у міжнародний контекст (Documenta 14, бієнале), виставляється у 2022–2024 роках у Нью-Йорку (Bortolami Gallery), у Берліні (Galerie Tanja Wagner) та в MOCA Toronto. Його творчість після 2022 року переносить дослідження радянської пам’яті до іконографії, безпосередньо пов’язаної з поточною війною, — складені скульптури, що поєднують фрагменти меблів часів Голодомору й уламки сучасних боєприпасів.

Влада Ралко продовжує малювати у Львові, куди переїхала. Її творчість після 2022 року реактивує малий формат, терміновість малюнка на папері, який вона розробляла під час Майдану. Кілька європейських музеїв (Центр Помпіду в Парижі, Tate Modern у Лондоні, Mucsarnok у Будапешті) придбали недавні твори. Євгенія Білорусець, що базується в Берліні, продовжує роботу фотографки-письменниці, документуючи війну — її щоденник з Києва перших тижнів вторгнення, перекладений французькою 2022 року («Щоденник війни»), належить до найбільш читаних міжнародних свідчень. Посмертна колаборація Jamie Reid x Ukraine, організована 2023 року Maison Rouge у Парижі до смерті британського графіка, поєднала панк-графічні коди Ріда (автора обкладинок Sex Pistols) з українськими мотивами — форма поколіннєвої візуальної солідарності.

Український мистецький вихід — не діаспора, порівнянна з тією, що існувала у 1920–1930-х (яка розсіяла російський авангард по Парижу й Берліну). Це наразі тимчасове переміщення, фінансоване європейськими інституційними механізмами. Питання, що дискутується в німецьких і австрійських культурних сторінках у 2024–2025 роках, — питання повернення: скільки з цих митців відновлять свої майстерні в Києві, Львові чи Харкові після закінчення конфлікту, а скільки залишаться в Берліні, Відні чи Нью-Йорку. У Франції механізми інституційної резиденції відіграють центральну роль у цьому тимчасовому вкоріненні: українські митці в резиденції у Франції свідчать про поступову інтеграцію у французьку культурну тканину.

П’ять пластів для прочитання сучасної української сцени:

1. Інституція Пінчука — з 2006 року, музейна основа Києва
2. Покоління Майдану (2014) — повернення заангажованого й документального мистецтва
3. Фрески Бенксі (листопад 2022) — сім автентифікованих творів у Бородянці, Гостомелі, Ірпені, Києві
4. Візуальний опір у Харкові — стріт-арт, безперервний з 2000-х, продовжений під бомбардуванням
5. Митці в еміграції з 2022 року — Берлін, Відень, Нью-Йорк, Лондон, Париж

Дивитися сучасне українське мистецтво у Франції

Для французької публіки доступ до сучасного українського мистецтва поступово відкривався з 2022 року, головно трьома каналами: великі музейні інституції, приватні галереї, разові події. Центр Помпіду-Мец представив з 9 листопада 2024 до 5 січня 2026 року ретроспективу, присвячену Тетяні Яблонській (1917–2005), значній українській радянській художниці, чия творчість була маловідома у Франції. Виставка показала складність справедливого прочитання: Яблонська українка, навчена в Державному художньому інституті Києва (Академії мистецтв після 1947 року), пише в Україні все життя, але виставляється в рамках СРСР, що вписує її творчість у «радянський» канон — те, що ретроспектива в Меці взялася розплутати.

У Парижі Галерея Suzanne Tarasieve в кварталі Марі регулярно програмує митців зі Східної Європи, серед яких кілька українців. Galerie Lelong і Galerie Karsten Greve точково виставляли сучасних українських митців з 2022 року. Bourse de Commerce — Pinault Collection представила виставку Бориса Михайлова у 2022–2023 роках.

Для шанувальників реактивованого народного мистецтва — практики, тісно пов’язаної із сучасним українським мистецтвом у творчості кількох митців, — варто відзначити місце петриківського декоративного розпису, внесеного до нематеріальної спадщини ЮНЕСКО 2013 року, чиї квіткові й зооморфні мотиви від руки становлять специфічну українську декоративну мову. Кілька сучасних митців (зокрема в моді — див. наш профільний гід української моди — та в декоративних мистецтвах) реактивують цю мову в творах, що циркулюють між спадщиною й творчістю. Писанка (розписане великоднє яйце, інша визнана українська народна практика) слідує подібною траєкторією в творчості кількох сучасних текстильних митців.

Поза мобільними творами питання відбудови стосується й самої архітектури — дерев’яних церков Карпат, барокової козацької архітектури, пошкоджених міських фасадів — цей проєкт валоризації спадщини задокументований у нашому інтерв’ю з архітекторкою, спеціалісткою з відбудови української спадщини.

Важливий правовий і меморіальний момент завершує цю панораму. 28 лютого 2022 року місцевий музей в Іванкові (Київська область), у якому зберігалося двадцять п’ять творів Марії Приймаченко (1909–1997), визнаної за життя української наївної художниці, було розбомблено й підпалено. Кілька творів вдалося врятувати вчасно мешканцям і працівнику музею, які увійшли до палаючої будівлі, щоб евакуювати полотна; інші були знищені. Марія Приймаченко, народна художниця, навчена в селі Болотня, чия фігуративна сновидна творчість вплинула на Пікассо (який нібито заявив після виставки в Парижі 1937 року: «Я схиляюся перед мистецьким дивом цієї геніальної українки»), не є сучасною художницею у строгому сенсі — але її місце в українській візуальній пам’яті таке, що часткове знищення її творів 2022 року було сприйнято як культурний замах. Для французької публіки, яка відкриває для себе українське мистецтво сьогодні, побачити твір Приймаченко (у Національному музеї українського мистецтва в Києві або в пересувних колекціях, що циркулюють Європою з 2022 року) залишається прямим входом до української чутливості. Наш довідник українських митців детально описує портрети цих постатей, давніх і сучасних, що складають нині видиму сцену.

Читайте також наше інтерв’ю з фахівчинею-кураторкою — погляд кураторки на актуальні тенденції.