Сергій Лозниця: документалістика і ігрове кіно складного українського голосу

28 лютого 2022 року, через чотири дні після початку повномасштабного російського вторгнення, Сергій Лозниця вийшов з Європейської кіноакадемії відкритим листом. Заявлена причина — засудження Росії, яке інституція визнала надто в’ялим, — поставила режисера у складну й тривалу редакційну позицію: відмовлятися від колективних бойкотів окремих російських митців, водночас недвозначно підтримуючи українську боротьбу. Через тридцять років після своєї першої короткометражки Лозниця, попри власну волю, опинився в центрі дискусії про те, що означає бути українським режисером у пострадянському просторі. Ця стаття простежує цю траєкторію в п’яти шарах — від Баранавичів 1964 року до паризьких ретроспектив 2024-го.

Для загальної картини: Лозниця є автором приблизно 21 документального фільму та 5 повнометражних ігрових фільмів між 1996 і 2024 роками — один із найплідніших доробків сучасного європейського кіно. Його ігрові фільми відбирали до Канн чотири рази («Щастя моє» 2010, «У тумані» 2012, «Лагідна» 2017, «Донбас» 2018), його документальні фільми здобували нагороди на більшості великих європейських фестивалів, а Центр Помпіду присвятив йому у 2023–2024 роках повну ретроспективу — рідкісне інституційне визнання для режисера, що продовжує активно працювати. Для загального контексту українського кіно див. наш опорний редакційний матеріал.

Траєкторія: Баранавичі 1964, дитинство в Києві, ВДІК Москва

Сергій Володимирович Лозниця народився 5 вересня 1964 року в Баранавичах, місті з населенням близько 80 000 осіб у Білоруській РСР, розташованому за сотню кілометрів на захід від Мінська. Його родина українська; його батьки, родом з Чернігівської області на півночі України, були переміщені до Білорусі в рамках радянської політики трудової мобільності. Це вимушене переміщення в траєкторії Лозниці — більше ніж біографічна деталь: воно від самого початку вписує його ідентичність у складність переміщень населення радянського ХХ століття — тему, що повернеться в кількох його фільмах.

Родина переїжджає до Києва, коли Лозниці два роки. Там він зростає, здобуває освіту і в 1981 році вступає до Київського політехнічного інституту на прикладну математику, який закінчує у 1987 році. Упродовж п’яти років він працює інженером зі штучного інтелекту в Інституті кібернетики Академії наук України, а також перекладачем з японської мови. Ця наукова освіта, чия формальна строгість пізніше проявиться в композиції його фільмів, не є випадковою: Лозниця належить до покоління східноєвропейських режисерів, що вийшли з точних наук, а не з художніх шкіл (подібну освіту мали Кшиштоф Кесльовський, Андрій Тарковський, певною мірою Сергій Параджанов).

У 1991 році, у рік незалежності України, Лозниця залишає Київ заради Москви і вступає до ВДІК (Всеросійського державного інституту кінематографії) — на той час єдиної престижної кіношколи пострадянського простору. Там він навчається у майстерні грузинської режисерки Нани Джорджадзе й отримує диплом у 1997 році з документальною короткометражкою «Сьогодні ми будуватимемо дім» (1996), знятою в Росії. Кінець 1990-х для нього — період становлення: він живе в Санкт-Петербурзі, працює на Санкт-Петербурзькій студії документальних фільмів і знімає перші короткі документальні стрічки («Полустанок», 2000; «Селище», 2002).

Навчання у ВДІК не є для режисера цього покоління ознакою російської ідентичності. Це технічний факт: ВДІК був єдиним шляхом академічної кінематографічної освіти в СРСР до 1991 року. Більшість українських, грузинських, казахських, балтійських чи вірменських режисерів, що працюють сьогодні, пройшли через нього. Національність пострадянського режисера визначається не його школою, а подальшою траєкторією і вибором знятих територій.

У 2001 році Лозниця з родиною переїжджає до Берліна. Німецька столиця стає його постійною робочою базою: саме з Берліна він розвиває більшість своїх проєктів у копродукції з німецькими, нідерландськими, французькими, литовськими та українськими компаніями. Він продовжує регулярно знімати в Україні, Росії, Білорусі, а згодом і в країнах Балтії, але виробництво здійснюється з Західної Європи.

Архівна документалістика як фірмовий знак

Серце творчості Лозниці — документалістика. З його 21 документального фільму між 1996 і 2024 роками десяток належать до особливої практики: архівна документалістика без коментаря, часом німа, змонтована виключно з тогочасних зображень. Ця фірмова манера кристалізувалася у фільмі «Блокада» (2005), 52-хвилинній стрічці, присвяченій облозі Ленінграда німецькими військами 1941–1944 років. Фільм складається з радянських архівних кадрів, без закадрового голосу, без музики, без інтертитрів: лише тогочасні звуки (крики, сирени, кроки в снігу, радіотрансляції) супроводжують монтаж. Прийом перетворює тему, перенасичену меморіальним дискурсом, на феноменологічний документ.

«Представлення» (2008) продовжує цю практику в радіснішому регістрі: 84-хвилинний фільм складається з фрагментів радянської кінохроніки 1950–1960-х років, змонтованих так, щоб проступила візуальна граматика радянського повсякдення — паради, відкриття, жнива, президентські поїздки. Сатира тут імпліцитна, ніколи не підкреслена. «Подія» (2015) використовує той самий прийом щодо протестів у Санкт-Петербурзі 19–21 серпня 1991 року (путч проти Горбачова); «Державні похорони» (2019) — про похорон Сталіна 1953 року; «Процес» (2018) — про сфабрикований сталінський судовий процес 1930 року проти Промислової партії.

Цей документальний підхід став одним із найупізнаваніших фірмових знаків сучасного європейського кіно. Він вплинув на ціле покоління документалістів (Адам Кертіс, Білл Моррісон, певною мірою Горан Гуго Улссон) і сприяв релегітимізації архівного кіно як самостійної творчої практики, відмінної від дидактичного телевізійного архівного фільму. Строгість прийому — жодного коментаря, жодного доданого звуку, монтаж виключно з тогочасних зображень — вимагає від глядача активної інтерпретаційної роботи, що характеризує всю творчість Лозниці.

Чотири принципи структурують цю документальну практику, повторювані від фільму до фільму:

1. Жодного закадрового голосу: сенс несе лише монтаж, ніколи зовнішній коментатор
2. Жодної позакадрової музики: лише тогочасні звуки або звуки зйомки супроводжують зображення
3. Монтаж виключно з архівних кадрів або сучасних статичних планів: жодної реконструкції, жодної вставки
4. Жодного пояснювального інтертитру окрім датувальних орієнтирів: глядач сам орієнтується в політичному контексті

«Майдан» 2014: фільм без коментаря, що говорить про політику

«Майдан» (2014) посідає окреме місце в цій документальній фільмографії, бо порушує правило архівів: це документальний фільм сучасного спостереження, знятий самим Лозницею та його командою на площі Незалежності в Києві під час протестів зими 2013–2014 років. Фільм тривалістю 130 хвилин складається приблизно з 90 кадрів, переважно статичних, середньою тривалістю близько хвилини. Камера розташована на рівні людини в натовпі, на крані над площею або загальним планом на прилеглих вулицях центру Києва.

Метод суворо той самий, що й у документальних архівних фільмах: жодного закадрового голосу, жодного інтерв’ю, жодної позакадрової музики, жодного пояснювального напису (за винятком кількох датувальних інтертитрів, що структурують три частини фільму). Фільм починається мирно (протести листопада-грудня 2013 року, польові кухні, православні процесії), поступово загострюється (перші сутички з підрозділами «Беркуту» у січні) і кульмінує розстрілом 20 лютого 2014 року (п’ятдесят три протестувальники, вбиті силовиками).

«Майдан» відібрано на Каннський фестиваль 2014 року на спеціальний показ, розповсюджено у Франції компанією Capricci, і зібрано майже 12 000 глядачів у кінотеатрах — помітний результат для спостережного документального фільму без коментаря. Для французької публіки фільм став одним із перших знайомств із сучасним українським кінематографом, що передувало новій хвилі, яка утвердиться в наступному десятилітті. Він також медійно закріпив за Лозницею статус українського режисера першого плану — статус, згодом зміцнений його ігровими фільмами «Донбас» (2018) та «Бабин Яр. Контекст» (2021).

Ігрове кіно: «Щастя моє», «У тумані», «Донбас», «Бабин Яр»

Поряд із документальною творчістю Лозниця з 2010 року розвиває ігровий доробок особливої формальної строгості. «Щастя моє» (2010), його перший повнометражний ігровий фільм, — це російське роуд-муві: далекобійник, загублений у невизначеному регіоні пострадянської Росії, проходить через низку сцен, що складають моральну картографію країни. Фільм відібрано в офіційну конкурсну програму Канн 2010 року — несподіваний відбір для дебютного повного метра — і він закріплює за Лозницею статус зрілого режисера ігрового кіно. Візуальна граматика впізнавана одразу: довгі кадр-плани, статична або дуже повільно рухома камера, пропрацьована глибина різкості, холодна палітра.

«У тумані» (2012) екранізує роман білоруського письменника Василя Бикова про колабораціонізм і опір в окупованій німцями Білорусі 1942 року. Фільм представлено в офіційній конкурсній програмі Канн 2012 року, де він здобуває приз ФІПРЕССІ міжнародної критики — помітна відзнака для тоді ще маловідомого поза колом кінофілів режисера. Фільм зміцнює репутацію Лозниці як формаліста: три головні персонажі, нерозв’язна моральна ситуація (залізничника, помилково звинуваченого в колабораціонізмі, партизани засуджують до страти), кадр-плани тривалістю понад п’ять хвилин, зняті в лісі. Часова тривалість розтягується до межі гнітючості.

«Лагідна» (2017), вільна екранізація новели Достоєвського, розповідає про російську жінку, що вирушає на пошуки свого ув’язненого чоловіка десь у Сибіру. Фільм, представлений в офіційній конкурсній програмі Канн 2017 року, зміщує наратив у більш сновидний регістр і прямо зіштовхує глядача з сучасною російською бюрократією — пенітенціарною адміністрацією, поліцейськими перевірками, міською периферією. «Донбас» (2018), нарешті, відібрано до «Особливого погляду» Канн 2018 року, де він здобуває приз за режисуру. Фільм складається з тринадцяти майже автономних епізодів, що утворюють поліфонічний портрет війни на Донбасі, що почалася 2014 року: маніпульовані прес-конференції, весільні бенкети на окупованих територіях, примусова мобілізація, сценічні мемі рідкісної жорстокості. Це, у фільмографії Лозниці, найбезпосередніше заангажований фільм на українську тему.

До цих чотирьох ігрових фільмів додається «Природна історія руйнування» (2022) — гібридний фільм на межі документалістики та ігрового кіно, що повертається до союзних бомбардувань німецьких міст під час Другої світової війни, у діалозі з однойменним есе В. Г. Зебальда. Фільм, представлений у Каннах 2022 року поза конкурсом, переносить питання війни у більш теоретичну площину: що означає знімати систематичне руйнування міста? Прем’єра випадково збіглася з першими масованими російськими бомбардуваннями українських міст — паралель, яку європейська преса негайно помітила і яку Лозниця відмовився публічно коментувати.

Ця таблиця виокремлює п’ять появ у каннському відборі («Щастя моє», «У тумані», «Лагідна», «Донбас») та дві позаконкурсні презентації («Майдан», «Природна історія руйнування») — рідкісна для режисера, чиїм центром тяжіння лишається архівна документалістика, частота присутності в Каннах.

Розрив 2022 року: вихід з EFA, позиція проти бойкотів, але підтримка України

28 лютого 2022 року, через чотири дні після початку російського вторгнення, Лозниця виходить з Європейської кіноакадемії відкритим листом. Лист, опублікований англійською і передрукований Variety, Screen Daily та кількома європейськими культурними медіа, дорікає EFA за офіційну заяву, яку вважає недостатньою: Академія засудила війну загальними словами, не назвавши прямої відповідальності Росії і не запропонувавши конкретних заходів щодо офіційних російських кіноінституцій. Лозниця вимагає, не домагаючись цього, щоб EFA призупинила партнерства з офіційними російськими кіноінституціями. Він залишає організацію.

Цей жест широко коментували. Але позиція Лозниці швидко виявилася нюансованішою, навіть суперечливою щодо панівної лінії українського кіносередовища. У березні 2022 року Українська кіноакадемія (професійна організація українських режисерів) закликає до повного бойкоту російських митців, включно з дисидентами й окремими опозиціонерами. Лозниця відмовляється приєднатися до цього заклику: у серії інтерв’ю, даних у квітні та травні 2022 року (зокрема Libération та Le Monde), він пояснює, що розрізняє офіційні російські інституції — які треба призупинити — і окремих російських митців у вигнанні чи опозиції, яких вважає потенційними союзниками. Він доводить, що колективні бойкоти контрпродуктивні й суперечать свободі слова.

Ця позиція коштує йому у березні 2022 року тимчасового виключення з Української кіноакадемії — рішення швидко скасували після тижня суперечок. Позиція Лозниці відтоді залишається складною і викликала внутрішню напругу в українському кіносередовищі. З лютого 2022 року він відмовляється від будь-якої участі у фестивалях чи інституціях Росії, публічно підтримує українську боротьбу (виступи в Києві у 2023 і 2024 роках, фінансова підтримка документальних проєктів молодих українських режисерів), а у 2024 році зняв документальний фільм «Russian War Cemetery» — 33-хвилинну короткометражку про російські військові кладовища в Бурятії, де поховані російські солдати, загиблі в Україні.

Позиція Лозниці ілюструє складність індивідуальних траєкторій у пострадянському кіно. Український режисер за самовизначенням, але освічений у Москві; транснаціональний автор, що водночас чітко підтримує Україну; противник офіційної російської кіноіндустрії, але захисник окремих російських митців. Ця складність, що часом дратує прихильників різкіших позицій, водночас робить його творчість тривким приводом для роздумів про національні категорії в кіно.

Лозниця у Франції: ретроспектива Центру Помпіду, прокат MK2 Films

Франція з початку 2010-х є головною територією прокату Лозниці поза пострадянським простором. MK2 Films розповсюджує кілька його ігрових фільмів («Донбас» у 2018 році, «Лагідна» у 2017 році); Pyramide Distribution керує частиною документального каталогу («Процес» у 2018 році, «Державні похорони» у 2019 році); Arte копродюсує й транслює кілька його фільмів на телеканалах і платформі Arte.tv («Бабин Яр. Контекст» у 2021 році, «Природна історія руйнування» у 2022 році).

Головною інституційною подією стала ретроспектива Сергія Лозниці в Центрі Помпіду, проведена з листопада 2023 по січень 2024 року відділом кіно. Ретроспектива, спільно організована з Французькою кінотекою на два додаткові дні, охоплювала 28 фільмів, показаних у відреставрованому цифровому форматі (усі ігрові фільми і добірка з 23 документальних), три конференції з режисером, круглий стіл про архівне кіно з істориками кіно (Сільві Ліндеперг, Антуан де Бек), а також каталог видання. Ретроспектива зібрала близько 8 000 глядачів на всю програму — високий показник для ретроспективи сучасного автора. Вона зробила Центр Помпіду головною європейською інституцією, яка присвятила повну ретроспективу Лозниці з 2022 року.

Окрім цієї ретроспективи, Лозниця користується у Франції регулярною кінофільською присутністю: публічні виступи на Каннському фестивалі, світові прем’єри більшості його ігрових фільмів, регулярні покази з обговоренням у кінотеатрах спадщини та у Французькій кінотеці. Він входить до нечисленного кола живих режисерів, чий новий вихід майже автоматично отримує висвітлення на сторінках «Cahiers du cinéma», «Positif», «Libération» та «Le Monde». Ця редакційна видимість у Франції, помітніша, ніж у Великій Британії чи навіть у Німеччині, де він фактично проживає, робить Францію однією з найважливіших територій сприйняття його творчості.

Лозниця — складний український режисер: народжений у Білорусі, освічений у Москві, живе в Берліні, знімає російською та українською мовами, відкидаючи водночас культурне ототожнення російського з радянським і колективні бойкоти окремих російських митців. Ця складність, далека від того, щоб бути слабкістю, — одна з причин, чому його творчість уже тридцять років є привілейованим пунктом спостереження за пострадянським простором. Щоб відкрити для себе інші голоси сучасного українського кіно, див. нашу статтю про «Памфір» або наш огляд українського кіно у вигнанні з 2022 року.