Коли Оксана Забужко 1996 року видає в Києві тонкий роман під назвою «Польові дослідження з українського сексу», вона вже є в невеликому українському інтелектуальному колі знаною постаттю: філософиня Академії наук, перекладена в журналах, авторка двох поетичних збірок. Але те, що спричиняє цей роман, далеко виходить за межі звичного сприйняття українського художнього твору 1990-х. Преса говорить про скандал, есеїсти — про подію, а університетська критика майже одразу починає говорити про перший український постфеміністичний роман. Тридцять років потому Забужко залишається одним із трьох провідних голосів сучасної української літератури, поряд з Андрієм Курковим і Сергієм Жаданом — і, ймовірно, найбільш читаною з трьох в університетах світу. Ця стаття відтворює її шлях і орієнтує франкомовного читача в її перекладеній творчості. Про загальну панораму української літературної сцени див. наш головний матеріал про сучасну українську літературу.
Луцьк 1960: філософиня раніше, ніж письменниця
Оксана Стефанівна Забужко народилася 19 вересня 1960 року в Луцьку, обласному центрі Волині на заході України. Її родина — інтелігентна, з Києва, переселена до Луцька з політичних причин, пов’язаних із радянськими репресіями 1940–1950-х років: її батько, Стефан Забужко, філолог і літературний критик, став жертвою хвилі культурних чисток. Ця родинна географія — не випадковість: вона з дитинства вписує Забужко в гостре усвідомлення утисків українського національного чинника за СРСР та критичне ставлення до радянського міфу про братерство народів, яке насправді приховувало системне російське культурне панування.
Після навчання в Луцьку, а потім у Києві (родина повертається до столиці в 1970-х), вона вступає на філософський факультет Київського університету (майбутньої Могилянської академії). 1984 року, у 24 роки, вона захищає кандидатську дисертацію з філософії мистецтва в Інституті філософії Академії наук України — дисертацію, присвячену зв’язкам між художньою творчістю та національною свідомістю, у якій уже проглядається інтелектуальна матриця, що структуруватиме всю її творчість. Вона публікує перші вірші 1985 року в журналі «Вітчизна», а потім видає дві збірки — «Травневий іній» (1985) та «Диригент останньої свічки» (1987), які позначають її в поколінні молодих українських поетів — тому, що продовжує роботу Ліни Костенко й зі стриманістю супроводжує відлигу останніх радянських років.
У 1990-х, після проголошення незалежності України 1991 року, Забужко проходить кілька дослідницьких стажувань за кордоном, що надовго визначають її письмо: Університет штату Пенсільванія 1992 року як запрошена письменниця, Гарвард 1994-го як фулбрайтівська стипендіатка, Піттсбурзький університет 1995-го. Ці американські резиденції знайомлять її з англосаксонськими феміністичними й постколоніальними теоріями — Гаятрі Співак, Джудіт Батлер, Едвард Саїд, — які вона, всупереч радянській академічній звичці, бере всерйоз і артикулює стосовно української ситуації. Саме з цих стажувань, майже випадково, народиться її перший роман.
«Польові дослідження з українського сексу» (1996): засновницький скандал
Роман виходить у Києві в березні 1996 року у видавництві «Згода». Короткий, щільний, пекучий: 160 сторінок внутрішнього монологу української оповідачки, викладачки літератури у відрядженні в американському університеті, яка переосмислює токсичні стосунки з українським художником, зустрінутим у Києві. Форма рішуче модерністська — довге речення, вільна пунктуація, переходи між мовами, теоретичні вкраплення, — матеріал інтимний, але задум теоретичний. Оповідачка аналізує механізми, за допомогою яких патріархальне панування українського чоловіка над українською жінкою відтворює в інтимному масштабі радянсько-російське панування над українською культурою. Назва, англійською в оригінальному тексті, чітко вказує на методологічну матрицю: це польова робота, антропологічне дослідження постколоніальної інтимності.
Скандал і феміністично-постколоніальне прочитання
Скандал спалахує швидко. 1996 року постсовєтська Україна, через шість років після незалежності, ще не читала українського роману, який так прямо говорить про сексуальність, інтимне насильство, чоловіче панування. Консервативна преса вбачає в цьому напад на образ українських чоловіків, деякі націоналістичні критики говорять про провокацію, інші зводять книжку до літературної порнографії. Забужко переживає це важко: пізніше вона розповідатиме про важкий період, коли її публічно засуджували за особисте життя.
Але паралельно формується інше прочитання — університетське, феміністичне, постколоніальне, — яке сприймає книжку всерйоз як теоретичний твір. Американська та британська критика відзначає роман як подію: славістка Галина Грин перекладає його англійською (Amazon Crossing, 2011), з’являються добірки в Slavic Review, Comparative Literature, Modern Language Notes. У Франції видавництво Alfil випускає перше видання 1998 року в слов’янській серії, а Stock перевидає книжку 2007 року в серії La Cosmopolite. Роман закріплюється як університетська класика: сьогодні його викладають у Єлі, Гарварді, Кембриджі, Відні, Берліні на курсах порівняльного літературознавства й постколоніальних студій.
«Польові дослідження з українського сексу» — не книжка про секс. Це книжка про панування — про те, як пострадянський чоловік домінує над пострадянською жінкою, і про те, як це інтимне панування відтворює в індивідуальному масштабі сторіччя російського культурного панування над Україною. Сексуальність тут — поле аналізу, а не тема.
Французькому читачеві, який сьогодні звертається до Забужко, роман може здатися складним через свою вимогливу форму. Варто знати, що він короткий, щільний, і що його справжнє значення полягає не в скандалі 1996 року й не в обіцянці трансгресії, яку натякає назва, а у феміністично-постколоніальній артикуляції, яку він розгортає. Це теоретична книжка в романній формі.
«Музей покинутих секретів» (2009): велика праця 2000-х
Через тринадцять років після «Польових досліджень» Забужко публікує «Музей покинутих секретів». Контраст формату вражає: там, де «Польові дослідження» вміщалися в 160 сторінок, «Музей» налічує понад 800. Там, де «Польові дослідження» були інтимним монологом, «Музей» — поліфонічна фреска про три покоління. За структурою й амбіцією це великий український європейський роман першого десятиліття 2000-х.
Сюжет поєднує три часові площини. У 1940-х роках у Галичині Олена Довган — учасниця УПА (Української повстанської армії), мережі українського спротиву радянській і нацистській окупаціям. У 1970-х її донька Олена Довган-Гощ живе в радянській брежнєвській Україні, де пам’ять про УПА заборонена. У 2000-х її онука Дарина Гощ, журналістка в Києві, поступово відкриває приховану від неї сімейну історію. Роман переплітає ці три нитки, занурюється в деталі повсякдення, любовних стосунків, дружб, професійних розчарувань і поступово вибудовує історію України XX сторіччя, побачену очима жінок — тих, хто чинив опір, тих, хто пристосувався, тих, хто успадкував.
Французький переклад, підписаний Іриною Дмитришин, виходить 2014 року в Éditions des Syrtes (Женева). Його схвально прийняла преса — Le Monde des livres, Libération, La Quinzaine littéraire, — і він потрапив до довгого списку премії Femina étranger. Французький прийом усе ще залишається нижчим за те, чого книжка заслуговує: вона й досі недостатньо прочитана франкомовною публікою, тоді як в американських і британських університетах вона є класикою, яку наводять як приклад для пояснення сучасної української літератури. Це один з найамбітніших європейських романів 2000-х, перекладених французькою. Уважний читач, який хоче продовжити знайомство, може потім відкрити «Месопотамію» Сергія Жадана, також поліфонічну, але вкорінену в Харкові.
Есеї та лекції: публічний голос
Крім прози, Забужко впродовж тридцяти років веде активну есеїстичну діяльність, яка робить її однією з провідних публічних інтелектуалок постсовєтської України. Її засновничий есей «Шевченків міф України» виходить 1997 року: він пропонує феміністично-постколоніальне перепрочитання Тараса Шевченка (1814–1861), українського національного поета, показуючи, як радянська канонізація Шевченка закам’янила його постать і саме звідти вилучила жести звільнення. Книжка стає взірцем в українознавстві і глибоко вплинула на наступне покоління українських істориків та літературних критиків.
2007 року виходить «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», монументальний есей обсягом понад 600 сторінок, присвячений Лесі Українці (1871–1913), провідній жіночій постаті української літератури. Забужко розгортає тут свій характерний метод: перетин літературної критики, культурної історії, феміністичного аналізу й постколоніальної теорії. Книжка й досі здебільшого не перекладена французькою, але уривки друкувалися в журналі Europe та у Po&sie. 2022 року англійською виходить «Lessons of Russian Literature and Other Essays» — полемічна збірка, що пропонує систематичну критику російського літературного канону — Толстого, Достоєвського, Пушкіна, — перечитаного як інструмент культурного імперіалізму. Ця книжка, перекладена з російської та української кількома перекладачами, стала предметом гострих дискусій в англомовній пресі; її французький переклад очікується.
Забужко регулярно виступає в європейській пресі (Frankfurter Allgemeine Zeitung, Die Zeit, La Repubblica, Le Monde, The Guardian), на літературних фестивалях (Авіньйонський фестиваль 2014 і 2018 років, Паризький книжковий салон, Львівський BookForum, Wachau у Відні) і читає університетські лекції (Сорбонна 2014, Коллеж де Франс 2016, Прінстон 2019, Колумбійський університет 2022). Її публічний голос — серед сучасних українських письменників один з найочікуваніших щодо європейських питань культурної геополітики.
| Твір | Жанр | Рік (оригінал) | Французький переклад |
|---|---|---|---|
| «Польові дослідження з українського сексу» | Роман | 1996 | Alfil, 1998; перевидання Stock, 2007 |
| «Шевченків міф України» | Есей | 1997 | Уривки в журналах (Europe, Po&sie) |
| «Музей покинутих секретів» | Роман | 2009 | Éditions des Syrtes, 2014 (пер. Ірина Дмитришин) |
| «Notre Dame d’Ukraine» | Есей | 2007 | Не перекладено французькою, уривки в журналах |
| «Lessons of Russian Literature and Other Essays» | Есей | 2022 | Французький переклад готується |
Університетські лекції в Європі, що позначили її визнання поза Україною:
- Сорбонна, 2014 — перший великий паризький виступ про сучасну українську літературу
- Коллеж де Франс, 2016 — цикл лекцій про побудову українського національного канону
- Прінстон, 2019 — семінар про постколоніальне перепрочитання слов’янської літератури
- Колумбійський університет, 2022 — лекція про російський культурний імперіалізм у контексті вторгнення
Після 2022 року: тури, лекції, захист української культури
24 лютого 2022 року, у день початку повномасштабного російського вторгнення, Оксана Забужко перебуває у Варшаві на лекційному турі. Вона не може одразу повернутися до Києва. Вона починає цикл лекцій та інтерв’ю в кількох європейських столицях — Берлін, Відень, Варшава, Прага, Стокгольм, Париж, — де обстоює дві пов’язані тези. Перша: російську культуру більше не можна читати в Європі, не враховуючи її роль у історичному формуванні російського імперіалізму; європейські університети мають відкрити дискусію про місце Толстого, Достоєвського, Пушкіна у своїх програмах. Друга: українська культура, довго невидима за русоцентричним прочитанням Східної Європи, має бути визнана як самостійна, давно усталена культура і заслуговує на освітні програми, університетські кафедри, видавниче фінансування, відповідні до її історії.
Ця подвійна теза документована, фактологічна й узгоджена з її тридцятирічною теоретичною творчістю. Вона не належить до реєстру ситуативного активізму: Забужко не чекала 2022 року, щоб написати «Шевченків міф України» 1997-го чи «Notre Dame d’Ukraine» 2007-го. Її критика російського культурного імперіалізму структурна й давня в її творчості. Але з 2022 року вона набуває розширеного публічного виміру: Забужко стає одним із найбільш цитованих голосів у європейській пресі щодо стосунків між російською культурою та російським імперіалізмом.
Вона повернулася до Києва 2022 року, щойно ситуація це дозволила, і живе там відтоді. Вона чергує періоди письма в Україні з турами за кордоном — часто запрошена університетами, фестивалями, культурними центрами. 2024 року вона отримала Премію Ганни Арендт за політичну думку, вручену в Бремені, — нагороду, що вписує її роботу в європейську традицію мислення про автономію. Щоб відкрити для себе інші голоси сучасної української літератури, перекладені французькою, див. наш портрет Андрія Куркова, третю постать канонічного сучасного тріо.
Творчість Забужко, у шістдесят п’ять років, не завершена. Нового роману очікують від українських видавців, а французький переклад «Lessons of Russian Literature» готують у видавництві Éditions Noir sur Blanc. Франкомовному читачеві, який хоче зануритися в цю творчість, рекомендована послідовність зрозуміла: почати з «Музею покинутих секретів» (Éditions des Syrtes, 2014), продовжити «Польовими дослідженнями з українського сексу» (Stock, 2007), а потім взятися за есеї, коли вони вийдуть друком. Це, в термінах сучасної європейської літератури, шлях, порівнянний з великими авторами, перекладеними за останні двадцять років. Щоб поглибити розуміння менталітетів, які пронизують цю літературу, наше інтерв’ю з франко-російською антропологинею про слов’янські культури пропонує додаткове прочитання культурних кодів, які Забужко відображає у своїй творчості.