Андрій Курков: біографія, «Пікнік на льоду» і повна бібліографія французькою

Андрій Курков — найперекладеніший французькою мовою український письменник: близько десятка книжок у видавництві Liana Levi з 2000 року, понад п’ять мільйонів проданих примірників у світі, переклади 37 мовами. Водночас він один із найгірше «класифікованих» французькими книгарями авторів: довгий час його за звичкою ставили на полицю «російська література», а деякі журналісти й досі презентують його як «письменника російського походження», не перевіривши фактів. Ця стаття розставляє все на свої місця: Курков — українець, історично пише російською, вже три десятиліття рішуче підтримує Україну і з 2022 року поступово переходить на українську. Його постать викристалізовує питання мови творчості, яке виходить далеко за межі його особистого випадку й стосується всієї сучасної української літератури. Для загального контексту див. наш пілар про сучасну українську літературу.

Одразу варто зазначити: Курков пише російською так само, як Беккет писав французькою, а Набоков — англійською. Мова творчості не визначає літературну ідентичність автора, і світова література дає десятки таких прикладів. Випадок Куркова просто був політизований контекстом після 2014, а потім після 2022 року — не ним самим, він завжди чітко висловлював свою позицію, — а західними читачами, які шукали простої узгодженості там, де насправді є унікальна біографія. Цей портрет хронологічно простежує цю біографію, зупиняючись на трьох моментах: «Пікнік на льоду» та його несподіваний європейський успіх, київська іронія як стилістичний підпис і мовне питання, яке супроводжує його вже тридцять років.

Санкт-Петербург, 1961 — Київ назавжди

Андрій Юрійович Курков народився 23 квітня 1961 року в Ленінграді (нині Санкт-Петербург). Його батько, Юрій, був військовим льотчиком-випробувачем радянської авіації; мати — лікаркою. Родина переїжджала слідом за призначеннями батька — типова риса для всіх сімей радянських офіцерів того покоління. 1963 року Юрія Куркова перевели на авіабазу під Києвом: родина оселилася в українській столиці. Андрію було два роки. Тут він залишиться на все життя.

Київське дитинство Куркова — типово радянське: російська школа, бруталістські будинки району Печерськ, літо на Дніпрі, зими на дачі. Мовою дому була російська, мовою вулиці — часто українська: у 1960–1970-х роках Київ був фактично двомовним містом, де коди постійно перемикалися залежно від контексту (адміністрація російською, популярні пісні українською, жарти обома мовами). Курков вивчав українську в школі як обов’язковий предмет, спілкувався нею із сусідами, читав у пресі. Але писати він почав саме російською — приблизно у дев’ять років, вірші для вчителя, який доброзичливо їх виправляв.

У вісімнадцять років він вступив до Київського лінгвістичного університету (тоді Педагогічного інституту іноземних мов). Там він вивчав японську та англійську, що одразу вирізняло його серед більшості письменників його покоління, які тяжіли радше до французької чи німецької. Японія його захоплювала — пізніше він неодноразово туди повертався, і деякі його пізні оповідання позначені цією азійською зацікавленістю. Отримавши диплом 1983 року, він був призваний на обов’язкову військову службу. Служив охоронцем КДБ в Одесі, де провів два роки (1985–1987) наглядачем в’язниці. Саме там, за його словами, він по-справжньому почав писати — під час довгих нічних чергувань, у шкільних зошитах, оповідання, половину яких наступного дня викидав.

Повернувшись до Києва 1987 року, він змінював дрібні роботи: перекладач, сценарист на кіностудії імені Довженка (великій радянській кіностудії Києва), позаштатний журналіст. Це кінець СРСР — Чорнобиль ще зовсім свіжий, перші реформи Горбачова поступово проникають у суспільство, українська поволі повертається у публічне життя. Курков багато пише, але не публікується. Сім рукописів у шухляді, перш ніж вийшов восьмий.

Кілька орієнтирів достатньо, щоб окреслити цей шлях до Києва і «Пікніка на льоду»:

• 1961 — народження в Ленінграді (Санкт-Петербург), батько — військовий льотчик-випробувач
• 1963 — переїзд родини до Києва, Андрію два роки
• 1979–1983 — навчання японської та англійської у Київському лінгвістичному університеті
• 1985–1987 — обов’язкова військова служба, охорона КДБ в Одесі
• 1987–1996 — повернення до Києва, дрібні роботи, сім відхилених рукописів до «Пікніка на льоду»

«Пікнік на льоду» (1996): європейський успіх до визнання в Україні

«Пікнік на льоду» виходить 1996 року невеликим накладом у Києві. Роман розповідає про Віктора Золотарьова, невдалого письменника, який стає некрологістом київської газети: він пише «превентивні» некрологи для ще живих політиків і бізнесменів, які зберігаються про всяк випадок. Один за одним ці люди помирають — спочатку випадково, потім дедалі системніше. Віктор ділить свою київську квартиру з імператорським пінгвіном на ім’я Миша, врятованим із фінансово збанкрутілого київського зоопарку (у 1991–1992 роках зоопарк справді роздавав частину тварин приватним особам, щоб ті не загинули з голоду). Пінгвін у депресії. Віктор теж. Навколо газети крутиться мафія. Смертей стає дедалі більше. Тон — м’який, дещо химерний, меланхолійно-іронічний.

Чому «Пінгвін» народився в шухляді

Перші російськомовні видавці з Москви та Санкт-Петербурга відхилили рукопис. Занадто дивно, занадто по-українськи, недостатньо гламурно для російського ринку в розпал буму 1990-х. Курков видав книжку сам у Києві, кількома сотнями примірників. Наклад розійшовся без справжньої дистрибуції. Все змінив швейцарсько-німецький видавець Diogenes Verlag (Цюрих): він викупив права, переклав роман німецькою під назвою Picknick auf dem Eis (1999) і випустив на німецькомовний ринок. Несподіваний бестселер. З німецької роман переклали на англійську (видавництво Harvill, 2001), французьку (Liana Levi, 2000, під назвою «Пікнік на льоду», з підзаголовком, який змінювався у наступних виданнях), італійську, іспанську. За п’ять років книжку переклали двома десятками мов. Росія купила права лише пізніше, услід за європейським успіхом.

«Пікнік на льоду» відхилили всі російські видавці. Ніхто його не хотів. Знадобилося, щоб він став успіхом у Швейцарії, аби Москва ним зацікавилася. Це, у мініатюрі, історія всієї сучасної української літератури — треба пройти через Європу, щоб бути поміченим удома.

Французька видавчиня Ліана Леві підписала контракт з Курковим ще 1996 року, до німецького успіху. Це був видавничий ризик: невідомий український автор, абсурдистський роман про пінгвіна, постсовєтські декорації, ще мало знайомі французьким читачам. Ризик виправдався. «Пікнік на льоду» входить до бестселерів Liana Levi упродовж п’яти років, і видавництво підпише з Курковим ще з десяток книжок за двадцять п’ять років — аж до «Сірих бджіл» (2022) і «Щоденника вторгнення» (2022). Для докладного аналізу структури, постсовєтських тем і біографічного контексту роману див. наш детальний аналіз «Пікніка на льоду».

Київська іронія як підпис: тридцять романів за тридцять років

Після «Пікніка на льоду» Курков не зупиняється. Його творчість щільна — у середньому по роману на рік упродовж тридцяти років, із злетами й спадами. Основні назви: «Приятель небіжчика» (1996, переклад 2002), постсовєтський трилер про людину, яка замовляє власне вбивство, а потім передумує; «Остання любов президента» (2004, переклад 2005), політично-фантастичний роман, що уявляє українського президента у 2010–2020-х роках — вигадка, яку заднім числом вважають дещо пророчою; «Садівник з Очакова» (2010, переклад 2012), фантастична розповідь про чоловіка, що вдягає форму радянського міліціонера і переноситься до Києва 1957 року; «Сірі бджоли» (2018, переклад 2022), роман про пасічника із «сірої зони» Донбасу між українськими та російськими позиціями; «Щоденник вторгнення» (2022), розповідь із гарячих слідів перших трьох місяців російського вторгнення; «Коли падає падіння» (2024, перекладається).

Стилістичний підпис Куркова тримається на кількох сталих рисах: гірко-солодкий тон, іронія, яка ніколи не переходить у сатиру (це відрізняє його від жорсткішої російської сатири в дусі Пєлєвіна), звичайні герої в химерних або фантастичних обставинах, топографічна прив’язаність до Києва — місто майже завжди є декорацією, описаною з точністю сентиментального картографа (будинки вулиці Рейтарської, Бессарабський ринок, парки Печерська, зимовий Дніпро). Цю іронію в Україні називають специфічно київською: вона існувала ще до Куркова у Булгакова (який народився в Києві та провів там дитинство), продовжуючи міську традицію, що поєднує російськомовну меланхолію, український народний гумор і критичну дистанцію щодо влади. Це голос Києва — не Москви, не Львова, не Донбасу.

Варто запам’ятати: попри тридцять років російськомовної кар’єри, Курков з 2022 року поступово переходить на українську — «Коли падає падіння» (2024) вже містить фрагменти, написані безпосередньо цією мовою.

Окрім художньої прози, Курков багато пише для преси. Його колонки виходять у Frankfurter Allgemeine Zeitung, The Guardian, Le Monde, Libération, Die Welt, Le Temps. Він також веде літературну програму на Radio Ukraine і регулярно бере участь у міжнародних конференціях. Його багатомовність (російська, українська, англійська, німецька, французька — французькою він володіє добре) робить його одним із найефективніших літературних послів України в західних медіа. Про ширший контекст цієї літературної дипломатії та роль у ній Сергія Жадана читайте у нашому портреті поета з Харкова.

Писати російською, бути українцем: непроста позиція

Це питання, яке незмінно виникає в інтерв’ю і яке Курков навчився розбирати у два кроки. Перший: мова творчості — це інструмент, а не ідентичність. Пишуть тією мовою, якою навчилися творити художню прозу. Для Куркова це російська — так склалося біографічно. Другий: літературна ідентичність визначається не мовою, а прив’язаністю до місця, історії, спільноти читачів. Курков пише про Київ, з Києва, насамперед для українських читачів — і лише опосередковано, через переклад, для всього світу. Він українець.

Ця позиція давня. Ще з 1990-х Курков обстоював її в західній пресі: «Я український письменник, який пише російською. Це моя ситуація, і в Києві вона не є чимось незвичним». Російськомовний український письменник — постать давно відома: Булгаков, Бабель, Еренбург проклали цей шлях, і ніхто ніколи не заперечував їхньої прив’язаності до українських міст, де вони народилися. Після 2014 року Курков уточнив: «Війна на Донбасі змушує мене переосмислити свою мову. Я продовжую писати художню прозу російською, коли пишу про російськомовні сюжети, але переходжу на українську для есеїв, політичних текстів, публічних виступів». Після 2022 року крок став ще виразнішим: «Коли падає падіння» (2024) містить фрагменти, написані безпосередньо українською, а автор оголосив, що його наступний роман буде переважно українською.

Ця позиція відрізняється від позиції Сергія Жадана, Оксани Забужко чи Юрія Андруховича — усі троє україномовні за народженням і писали українською з першої книжки. Але вона не суперечить їхній позиції: вони зустрічаються на тих самих фестивалях (Форум видавців у Львові, Book Arsenal у Києві), іноді публікуються в тих самих журналах, підписують спільні тексти. Сучасна українська література множинна; вона містить російськомовне крило, яке не мусить виправдовувати своє існування.

Після 2022 року: «Щоденник вторгнення», головування в Українському ПЕН, мовний перехід

24 лютого 2022 року Курков перебуває в Києві. Його родина (британська дружина Елізабет, троє дітей) живе там. Перші тижні він відмовляється виїжджати — він пише. «Щоденник вторгнення» (виданий у Liana Levi у вересні 2022 року, переклад Поль Лекен) об’єднує щоденні хроніки, які він вів з лютого по червень: описи бомбардувань, мікророзповіді про свій район, роздуми про російську пропаганду, портрети сусідів, побутові замальовки з ринку. Тон стриманий — без пафосу, без сентиментальності. Журналіст, який дивиться на своє місто у стані війни й записує побачене. Книжка розійдеться накладом понад 80 000 примірників у Франції — один із найбільших успіхів Liana Levi серед книжок про війну.

Курков з 2018 року — голова Українського ПЕН, українського відділення міжнародної письменницької організації PEN International, що захищає свободу слова. У цій ролі він координує заходи солідарності з письменниками, яким загрожує небезпека, — в окупованій Україні, серед дисидентських голосів у Росії, повсюди. Український ПЕН з 2022 року багаторазово розширив свою діяльність: евакуація авторів із зон бойових дій, термінові переклади, фінансова підтримка письменницьких резиденцій. Ця інституційна відповідальність зробила Куркова одним із головних співрозмовників європейських ПЕН-центрів з українського питання — він регулярно бере участь у конгресах PEN International, виступає на Паризькому книжковому салоні, Форумі видавців у Львові, Book Arsenal у Києві.

На особистому рівні мовний перехід триває. «Коли падає падіння» (2024) — французька назва якої може змінитися в остаточному перекладі — подається як переломний роман: фрагменти українською та російською, чергування, яке саме стає темою. Курков оголосив, що його наступний роман, запланований на 2026 рік, буде повністю написаний українською — вперше за тридцять років російськомовної кар’єри. Цей перехід не є розривом (він не зрікається своїх російськомовних книжок, які залишаються в обігу), а еволюцією, узгодженою з ширшим рухом українського суспільства, яке мовно переосмислює себе з 2014 року.

Залишається творчість, яка переживає питання мови. «Пікнік на льоду» — класика: у Франції його читають уже двадцять п’ять років, вивчають в університетах, ставлять у театрі. «Сірі бджоли» — великий європейський роман про холодно-гарячу війну на Донбасі. «Щоденник вторгнення» — історичний документ. Курковський підпис — київська іронія, міська меланхолія, топографічна точність, звичайні герої — став окремим жанром у сучасній європейській літературі. Є письменники, які наслідують Куркова, як є письменники, що наслідують Боланьо чи Зебальда. Це комплімент, який роблять лише авторам, що справді щось відкрили. Про місце цього внеску у французькому видавничому ландшафті українських літератур читайте у нашому пілярі про сучасну українську літературу.