Українське кіно вже не невидиме у Франції. Проте його досі погано класифікують. Його часто відкривають через війну, через Канни, через шоковий документальний фільм, а потім шукають, що є навколо. У 2026 році корисне питання вже не тільки: який український фільм подивитися? Воно стає: як налаштувати свій погляд, щоб не звести все кіно до новин дня?
Щоб відкрити цю тему, ми дали слово Клер Демченко, франко-українській програмній директорці, що працює в Парижі. Її досвід поєднує кілька реалій галузі: сімейну двомовність, роботу з фестивалями, моніторинг платформ, увагу до класики та молодих авторів.
Розмова з Клер Демченко
We Are Ukraine. Коли глядач шукає “український фільм 2026”, що він насправді шукає?
Клер Демченко. Він часто шукає точку входу. Він чув про «Памфір», про Лозницю, про «20 днів у Маріуполі», іноді про Довженка через кіноклуб. Але він не знає, чи дивитися нову художню стрічку, документальний фільм, відреставровану класику чи фільм про вигнання. Хороша програма має відповідати на це вагання.
We Are Ukraine. Чи є ризик усе програмувати під ярликом війни?
Клер Демченко. Так. Війна — це історична умова, а не жанр. Найкращі українські фільми після 2022 року не кажуть лише “ось війна”. Вони показують, як вона змінює звичайні жести: навчатися, кохати, знімати фільм, зберігати дім, доглядати батьків, їхати чи залишатися. Кіно сильніше, коли зберігає цю складність.
Кілька орієнтирів, які згадала Клер Демченко, щоб зорієнтуватися в цьому кінематографі:
| Назва або режисер | Тип | Орієнтир |
|---|---|---|
| «Памфір» | Художній фільм | Згаданий як недавня точка входу |
| Сергій Лозниця | Режисер | Ключова постать сучасного українського кіно |
| «20 днів у Маріуполі» | Документальний фільм | Згаданий як недавня точка входу |
| Олександр Довженко | Режисер | Класик, основа генеалогії українського кіно |
| Кіра Муратова | Режисерка | Класика, яку варто програмувати |
| Сергій Параджанов | Режисер | Класика, яку варто програмувати |
| Юрій Іллєнко | Режисер | Класика, яку варто програмувати |
Головні напрями 2026 року
Перший напрям — документальний. Україна від 2014 року створила дуже потужну документальну школу: тривале спостереження, стримований монтаж, увага до тіл, місць, архівів. У 2026 році ця течія триває, але зміщується в бік родинної пам’яті, міст сходу, тимчасового вигнання й повернень. Для французької публіки це продовжує наш матеріал про українське кіно у вигнанні.
Другий напрям — художнє кіно відбудови. Молоді українські режисери хочуть не лише свідчити. Вони хочуть розповідати про підлітків, пари, родини, музикантів, робітників, митців. Найцікавіший український фільм 2026 року, можливо, буде не той, що найпрямолінійніше показує руйнування, а той, що показує неможливо повну нормальність.
Третій напрям — спадщинний. Програмувати Довженка, Кіру Муратову чи Параджанова залишається важливим. Не для музейного ефекту, а щоб нагадати, що українське кіно не народилося з російським вторгненням 2022 року. Воно має вимушену радянську історію, фрагментовану національну історію, авторів, які працювали між кількома мовами й кількома цензурами.
Як дивитися ці фільми у Франції
Найнадійніший канал — фестиваль. Українські фільми спершу проходять через Канни, Берлін, Венецію, Локарно, потім через документальні фестивалі й тематичні тижні. Лише згодом з’являються рідкісні прокатні виходи та платформи. Mubi, Arte, Французька кінематека, Центр Помпіду, Іналько та кілька організацій діаспори тут відіграють роль ретрансляторів. Наш український культурний календар у Франції стежить за цими появами.
We Are Ukraine. Що ви порадите французькому кінотеатру, який хоче запрограмувати український цикл у 2026 році?
Клер Демченко. Не робити лише “Україна і війна”. Побудувати класичний вечір, документальний вечір, вечір молодого художнього кіно, вечір діаспори. І запросити когось для контексту. Французька публіка допитлива, але їй потрібні орієнтири: Київ — це не лише атакована столиця, Одеса — не лише морське місто, Харків — не лише фронт. Це також кіношколи, місця монтажу, уявні світи.
Поради Клер Демченко щодо побудови українського циклу вкладаються у чотири вечори:
- Класичний вечір із одним спадщинним фільмом (Довженко, Муратова, Параджанов чи Іллєнко).
- Документальний вечір, що продовжує українську документальну школу, яка постала після 2014 року.
- Вечір молодого художнього кіно, зосереджений на розповідях про відбудову, а не на прямолінійному свідченні.
- Вечір діаспори, щоб показати фільми, зроблені або побачені у вигнанні.
Найнадійніші канали, щоб побачити ці фільми у Франції, у тому порядку, в якому вони з’являються:
- Великі міжнародні фестивалі: Канни, Берлін, Венеція, Локарно.
- Документальні фестивалі й тематичні тижні.
- Прокатні виходи в кінотеатрах, рідкісніші.
- Платформи та культурні місця: Mubi, Arte, Французька кінематека, Центр Помпіду, Іналько та організації діаспори.
Українське кіно в 2026 році потребує тонкого програмування. Треба бачити новинки, але й простежити нитку назад. Правильне питання не “який фільм узагальнює Україну?” Жоден фільм на це не здатний. Правильне питання таке: які фільми разом дають достатньо глибини, щоб Україна перестала бути темою і знову стала кінематографом?