Запит «сучасний український художник» промовляє про нову цікавість. Довгий час французька публіка знала лише кілька образів: авангард Києва й Харкова, Малевича, якого часто вирвано з українського контексту, ікони, народні мотиви, а потім фрески Бенксі в Бородянці. Між цими орієнтирами ціла сцена лишалася малопомітною. Проте вона існує — різноманітна, часом сувора, часто концептуальна і дедалі присутніша в Європі.
Цей гід не претендує на остаточну класифікацію митців. Він пропонує дванадцять точок входу для розуміння сучасного українського живопису в широкому сенсі: полотно, малюнок, малярська інсталяція, мальований архів, настінний жест. Про загальну структуру цієї сфери — див. наш огляд про сучасне українське мистецтво.
Сцена, народжена в перехідний період
Сучасний український живопис формувався у складному пострадянському контексті. Академії існували, майстерні існували, але ринок і національні інституції були крихкими. Митці 1990-х працювали в просторі, де все треба було переосмислити: ставлення до соцреалізму, повернення авангардів, відкриття до Заходу, місце української мови, пам’ять про політичне насильство.
Олег Тістол і Арсен Савадов належать до покоління, яке працює з цитатою, іронією, національним декором, тілом і радянською пам’яттю. Їхні твори не прагнуть створити чистий образ України. Навпаки, вони показують країну, пронизану суперечливими знаками: імперія, фольклор, реклама, релігія, кітч, насильство, ностальгія і прагнення Європи.
Дванадцять імен, які варто знати
Перш ніж перейти до опису кожного митця, наведемо таблицю з іменами, згаданими в цьому огляді, їхньою домінантною технікою чи стилем та містом, яке найчастіше пов’язують з їхньою творчістю:
| Митець | Техніка або стиль | Місто |
|---|---|---|
| Олег Тістол | Цитата, національний декор, радянська пам’ять | Київ |
| Арсен Савадов | Тіло, радянська пам’ять, іронія | Київ |
| Алевтина Кахідзе | Малюнок, перформанс, живопис | Київ |
| Микита Кадан | Малюнок, інсталяція, історичні архіви | Київ |
| Влада Ралко | Живопис, тіло, портрет | Київ |
| Павло Маков | Слід, карта, малюнок, вода | Харків |
| Жанна Кадирова | Матерія, скульптура поза межами живопису | Київ |
| Леся Хоменко | Портрет, соціальне тіло | Київ |
| Kinder Album | Мальовничий малюнок, дитинство, абсурд | Львів |
Алевтина Кахідзе працює з малюнком, перформансом і живописом як формами розмови. Її твори від 2014 року досліджують повсякденне життя під тиском, родину, рослини, очікування, переміщення. Її сила — у вдаваній графічній простоті, яка відкриває глибокі політичні питання.
Микита Кадан, більш концептуальний, використовує малюнок, інсталяцію та історичні референції. Він працює з архівами насильства, радянською пам’яттю, формами пропаганди і міськими слідами. Його живопис веде діалог з політичною історією, не перетворюючись на ілюстрацію.
Влада Ралко — один із найінтенсивніших мальовничих голосів української сцени. Її серії від часів Майдану досліджують тіло, рану, портрет, червоний колір, фрагментарні постаті. Її творчість вимагає часу: вона не втішає, вона оголює напругу.
Павло Маков, представлений на Венеційській бієнале, працює зі слідом, картою, малюнком, водою, мережами. Його творчість менш видовищна, ніж необхідна: вона дає повільну граматику українського міста.
Можна додати ще три важливі імена, які доповнюють цю панораму:
- Жанна Кадирова, чия робота часто виходить за межі живопису в чистому вигляді, але лишається важливою для розуміння сучасної української матерії.
- Леся Хоменко, яка досліджує портрет і соціальне тіло.
- Kinder Album, чий мальовничий малюнок працює з дитинством, тривогою й абсурдом.
Місця, що формують видимість
Кілька місць і мереж формують сьогодні видимість цієї сцени:
- Pinchuk Art Centre, який відіграв важливу роль завдяки своїм виставкам, преміям та інтернаціоналізації.
- Мистецький Арсенал і київські галереї.
- Львівські ініціативи та мережі вимушеної еміграції з 2022 року.
- У Франції — колективні виставки, галереї та кілька національних інституцій.
Їхні полотна тепер доїжджають і до Франції: галереї українського мистецтва в Парижі починають регулярно присвячувати їм виставки.
Сучасний український живопис вимагає не просто переліку імен. Він вимагає зміни погляду. Він не зводиться ні до давньої ікони, ні до історичного авангарду, ні до образів війни. Він несе довгу історію, міста, майстерні, вимушені еміграції, суперечливі спадщини. Саме ця щільність робить його необхідним.