Українська фольклорна музика відома у Франції через кілька імен: DakhaBrakha, жіночі хори свят. Але за цими іменами стоїть музична традиція виняткової складності й багатства — багатоголосі співи, визнані ЮНЕСКО, національний інструмент (бандура), обтяжений політичною історією, музичні форми (думи), що не мають точного відповідника в Західній Європі.
Щоб зануритись у цю традицію, ми зустрілися з Оленою Марченко, етномузикознавицею з Ліона, яка спеціалізується на музичних традиціях Західної України.
Олена Марченко вже 15 років працює над музичними традиціями Львівщини, Івано-Франківщини та Карпат. Вона провела численні польові експедиції, записала кілька сотень годин сільських пісень і опублікувала праці про передачу багатоголосого співу в українській діаспорі Європи. Викладає в Ліонському університеті-3.
Інтерв’ю з Оленою Марченко
Marie-Claire Vasseur. Коли у Франції говорять про українську фольклорну музику, одразу згадують DakhaBrakha або кілька відео з багатоголосим співом у соцмережах. Це гарна точка входу?
Олена Марченко. Це легітимна точка входу, але варто розуміти, що заходимо ми через вітальню, а не через кухню. DakhaBrakha — це сучасна мистецька творчість, яка веде діалог із традицією. Це не фольклорна українська музика — це пост-фольк-пропозиція, дуже усвідомлена себе, яка цитує традицію, не відтворюючи її. Що мені подобається в DakhaBrakha — вони спонукають людей ставити запитання: “а звідки це взялося?” І ось тут і починається справжнє відкриття.
Marie-Claire Vasseur. Тож звідки це взялося? Що таке українська музика традиційно?
Олена Марченко. Спершу треба прийняти множинність. Не існує однієї української фольклорної музики — їх декілька, і вони відповідають дуже різним регіонам, контекстам і функціям. Багатоголосі співи Полтавщини та Чернігівщини — визнані ЮНЕСКО у 2016 році — це форма сільського співу кількома голосами, нетемперованого, з дуже характерними мелізматичними прикрасами. Це глибоко відрізняється від пісень гуцулів Карпат, які ритмічні, танцювальні, з особливими інструментами — трембітою (довгою трубою), цимбалами, сопілкою. І ще інакше — думи кобзарів, які є одноголосими епопеями з акомпанементом бандури чи кобзи.
Marie-Claire Vasseur. Поговорімо саме про кобзарів. Це маловідома постать у Франції.
Олена Марченко. Кобзарі — можливо, найтрагічніша й найважливіша постать української музики. Це мандрівні музики, традиційно сліпі, які співали думи — ліричні епопеї про битви з кримськими татарами й поляками, про запорозьких козаків, про український опір крізь віки. Вони утворювали братства, мали власні обряди посвяти, свій жаргон. Вони були охоронцями української історичної пам’яті.
Marie-Claire Vasseur. А за Сталіна?
Олена Марченко. Це один із найтемніших епізодів української культури. У 1933 році радянський режим організував у Харкові з’їзд, на який скликали кобзарів з усієї України. Прибувши, вони були заарештовані й депортовані. Більшість так і не повернулася. За оцінками, за кілька тижнів було знищено кілька сотень кобзарів. Це те, що називають “з’їздом кобзарів” — навмисний культурний масовий вбивство. Традиція мало не зникла повністю.
Бандура: інструмент і політичний символ
Marie-Claire Vasseur. Бандуру часто представляють як національний український інструмент. Чому таке сильне символічне навантаження?
Олена Марченко. Тому що бандура невіддільна від історії кобзарів. І тому що радянський режим саме це й зрозумів — знищуючи кобзарів, вирвали українську музичну національну пам’ять. Тому грати на бандурі — це акт, обтяжений з 1930-х років. Майстри інструментів, українські лютьєри, підтримували традицію виготовлення потайки. А з часів незалежності 1991 року відродження бандури стало явним виміром українського культурного руху.
Marie-Claire Vasseur. У чому різниця між бандурою та кобзою?
Олена Марченко. Кобза — це предок, свого роду асиметрична лютня зі щипковими струнами, простіша. Сучасна бандура — це хроматична еволюція XIX-XX століть, з набагато більшою кількістю струн (30-65 залежно від моделі), організованих навколо вигнутої деки. Це набагато складніший у виготовленні та грі інструмент. “Академічна” версія, розроблена в Харкові у 1920-х роках — до репресій — досі викладається в українських консерваторіях.
Marie-Claire Vasseur. Що вас найбільше здивувало в музичних практиках сіл Західної України під час польової роботи?
Олена Марченко. Стійкість сусідського співу. У деяких карпатських селах, які я відвідала, практика спільного співу — з нагоди весіль, весняної оранки, поминальних чувань — досі жива, її несуть жінки віком 60-90 років. Те, що вони співали, часто ніколи не записувалося. Мелодії були місцевими, тексти діалектними, прикраси неможливо було записати західною нотацією. Ми були в чистій усній традиції, переданій із рук у руки протягом десятиліть.
Українська музика та діаспора у Франції
Marie-Claire Vasseur. Як ця традиція передається в українській діаспорі у Франції?
Олена Марченко. Фрагментовано й винахідливо. Пряма передача з рук у руки, як у селах, неможлива в діаспорі — люди не живуть разом, не мають тих самих нагод співати. Натомість відбувається передача через події: майстер-класи багатоголосого співу, організовані асоціаціями, літні табори для дітей, де вчать танців і пісень, уроки бандури через відеозв’язок з українськими викладачами. Це фрагментовано, але реально. А соцмережі дозволяють слухання й документування, які були б неможливими двадцять років тому.
Marie-Claire Vasseur. Чи є українські митці у Франції, які будують місток між традицією та сучасною творчістю?
Олена Марченко. Так, і це найзахопливіше для мене. Є музиканти й композитори, які оселилися у Франції з 2022 року й працюють саме на цьому кордоні. Вони створюють твори для класичного чи електронного складу, які інтегрують мелодичні чи ритмічні структури, взяті з фольклорної традиції. Це не world music у поверховому сенсі — це справжній діалог із матеріалом.
Українські багатоголосі співи, визнані ЮНЕСКО
Marie-Claire Vasseur. Ви згадали визнання ЮНЕСКО українських багатоголосих співів. Про що йдеться саме?
Олена Марченко. У 2016 році ЮНЕСКО включила “культурні практики, пов’язані з кобзарським співом в Україні” до Реєстру найкращих практик збереження. Це не найвідоміше визнання ЮНЕСКО, але воно важливе, бо визнає живу музичну практику, а не лише музейну спадщину. Багатоголосі співи полтавської традиції — де кілька нетемперованих голосів переплітаються за дуже точними правилами гармонізації — одна з найвитонченіших форм поліфонії, які я вивчала.
Marie-Claire Vasseur. Швидкі питання — стереотипи про українську фольклорну музику.
| Традиція чи інструмент | Регіон походження | Характеристика |
|---|---|---|
| Багатоголосі співи | Полтавщина, Чернігівщина | Багатоголосся нетемпероване, визнане ЮНЕСКО у 2016 |
| Думи кобзарів | Уся Україна | Одноголосі епопеї, акомпанемент бандури чи кобзи |
| Пісні гуцулів | Карпати | Ритмічні й танцювальні, інструменти трембіта, цимбали, сопілка |
| Бандура | Харків (академічна версія XX ст.) | 30-65 струн, хроматична еволюція кобзи |
| Кобза | Уся Україна | Асиметрична предкова лютня, простіша за бандуру |
Три орієнтири, щоб окреслити цю традицію перед переходом до стереотипів:
- Полтавська поліфонія спирається на усну гармонізацію, передану без нот, ніколи не застиглу в єдиній версії.
- Думи кобзарів мало не зникли під радянськими репресіями 1930-х років, спрямованими саме проти сліпих музик — носіїв цієї традиції.
- Сучасна бандура, стандартизована у XX столітті в Харкові, залишається живим інструментом, який викладають у сучасних українських консерваторіях.
Швидкі питання — стереотипи
Українська фольклорна музика сумна. Хибно. Є репертуари смутку — думи, поминальні плачі — але й величезні репертуари свята, танцю, сатири, грайливих пісень і ігор. Українська традиція не монохромна.
DakhaBrakha грає традиційну українську музику. Хибно у строгому сенсі. DakhaBrakha створює сучасну мистецьку форму, яка цитує традицію, але не відтворює її. Вони самі сказали б, що роблять етно-хаос, а не фольк.
На бандурі легко грати. Хибно. Це дуже складний інструмент, із 30-65 струнами залежно від моделі, особливою поставою та технікою гри, що відрізняється залежно від школи (Харківської, Полтавської, Київської). Навчання триває роками.
Українська фольклорна музика однорідна. Хибно. В Україні стільки ж окремих музичних традицій, скільки й регіонів — гуцули, бойки, лемки, Полісся, Слобожанщина, Запоріжжя — кожна зі своїми інструментами, мелодичними структурами та обрядовими нагодами.
Фольклорна традиція України мертва. Хибно. Вона під загрозою в одних регіонах, у відродженні — в інших. Покоління молодих українських музикантів, які творчо привласнюють традицію, вражає. Щоб почути їхні виступи, дивіться наш календар українських фестивалів у Франції. Українські вишивки та народні пісні знаходять навіть відгук в інших формах слов’янського ремесла.
Що українська фольклорна музика дає світовій музиці
Marie-Claire Vasseur. Наостанок: що українська фольклорна музика дає світовій музиці?
Олена Марченко. Школу орнаменту. Співаки української традиції володіють мелодичною орнаментацією — мелізмами, вібрато, глісандо — надзвичайною, бо вона розвивалася століттями поза обмеженнями рівномірної темперації. Українська мікротональність багатша за близькосхідну мікротональність у деяких традиціях і значно бідніша за іншими критеріями. Це музикознавство, яке ще треба розвивати.
Олена Марченко (продовження). Але понад техніку — довгу пам’ять. Думи кобзарів несуть українську історичну неперервність, що охоплює чотири століття. Коли сучасний кобзар співає думу XVII століття, він робить те, на що здатні мало які музичні традиції в Європі: безпосередньо з’єднує слухача з незайманою історичною свідомістю, не відфільтрованою письмом, переданою з рук у руки крізь покоління. Це форма культурної сили, яка заслуговує на визнання такою, якою вона є.
Українська музика сучасності — від Kalush Orchestra до DakhaBrakha, від Джамали до сільських хорів Карпат — несе цю глибину. Зрозуміти її — означає зрозуміти щось більше, ніж просто звуки.