Вишиванка сьогодні: між фольклором і високою модою

Вишиванка — українська сорочка, вишита на льоні чи конопляному полотні, яку носять принаймні з XIV століття в сільській місцевості — пройшла за десять років шлях, що не має аналогів у європейському традиційному текстилі. Ще на початку 2000-х вважалася фольклорним костюмом, призначеним для свят православного календаря, сьогодні вона представлена в Net-a-Porter, Selfridges та Le Bon Marché, продається до 2000 євро за виріб, фотографується міжнародними модними студіями і носиться щодня частиною міської молоді Києва. Ця стаття простежує цю трансформацію у п’яти шарах: фольклорний статус до 1991 року, поворотний момент Vita Kin у 2013 році, регіональні коди, що структурують репертуар, Всесвітній день 19 травня, і сучасний ринок — між автентичним ремеслом та промисловою імітацією.

Щоб окреслити тему: йдеться про суто український одяг, кодифікований у своїх традиційних регіонах між XVII і XIX століттями, репертуар мотивів якого налічує сотні варіантів залежно від регіону. Ні етнографічна цікавинка для музею, ні політичний артефакт після 2022 року, сучасна вишиванка — живий модний предмет, підтримуваний задокументованим ринком розкоші та безперервною народною практикою. Для ширшого контексту сцени української моди — сучасні дизайнери, міжнародні подіуми, дистрибуція у Франції — дивіться наш путівник українська мода.

Вишиванка до 1991 року: фольклорний одяг, зарезервований для свят

Протягом майже всього XX століття вишиванка була в радянській Україні домашнім одягом, що діставали для церемоній. Весілля в церкві (біла сорочка, вишита біло-по-білому з Полтавщини, була специфічно весільною), похорони, релігійні свята православного календаря — Різдво, Великдень, свято Покрови, — громадські жнива, щорічні сільські бали. Поза цими конкретними моментами сорочка залишалася складеною в бабусиній скрині, ароматизованою сушеною лавандою, іноді виставленою як декоративний елемент на спинці стільця під час візитів. Її носили, але рідко і ніколи в місті.

Ця стриманість не була випадковою. Радянська влада від середини 1930-х до кінця 1980-х років підтримувала неоднозначне ставлення до традиційних костюмів республік СРСР. З одного боку, офіційне заохочення: народні хорові й танцювальні ансамблі, що виконували роль культурної вітрини, множили сценічні вишиванки. З іншого боку, політична підозра: носити вишиванку щодня в українських містах 1960–1970-х років сприймалося як націоналістичний жест, іноді покараний професійно. Отже, сорочка жила в подвійному режимі: заохочувана на сцені, небажана на вулиці.

Технічний репертуар зберігся головно завдяки родинній передачі та кільком етнографічним установам, які продовжували каталогізувати вироби, — Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського в Києві, Музей Івана Гончара та кілька регіональних музеїв у Львові, Чернівцях і Полтаві. Без цих архівів перехід 2010-х років — кутюрне переосмислення, описане далі, — не мав би референтного матеріалу. Українські етнографи XIX століття, укладаючи порівняльні таблиці за регіонами, залишили документальний капітал, який сьогоднішні дизайнери досі використовують.

Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році вишиванка знову стає вільно носимим предметом. Але ринок не готовий. Протягом 1990-х років українська економіка переживає серйозну кризу; ремісничий текстиль маргінальний; вироблені сорочки нерівномірної якості, часто з промислової бавовни з машинною вишивкою. Доведеться чекати до 2010-х років, поки з’явиться покоління дизайнерів, здатних перетворити цей традиційний капітал на предмет розкоші, розповсюджуваний у міжнародному масштабі.

Поворотний момент Vita Kin (2013): вишиванка як предмет розкоші

2013 рік стає для вишиванки вирішальним поворотом. Віталія Кін, українська дизайнерка, що оселилася в Києві, того року запускає однойменну марку Vita Kin з чітким задумом: виробляти вишиті лляні сорочки кутюрної якості, виконані вручну українськими майстринями, продавані в діапазоні від 350 до 2000 євро, і поширювати їх не в фольклорних крамницях, а в міжнародному сегменті преміального готового одягу. Задум здається сміливим. Він спрацьовує менш ніж за два роки.

Vita Kin виробляє щосезону близько тридцяти виробів обмеженою кількістю, у кількох кольорових варіантах (біло-червоний, біло-синій, біло-чорний, монохромний небілений). Графічна підпис впізнавана: вільний силует, вишивка на плечах і комірі, довгі об’ємні рукави, довжина до талії або до колін для моделей-суконь. Мотиви повторюють українські регіональні коди — переважно Полісся, а також Буковину та Гуцульщину — без змішування: кожен виріб укорінений у впізнаваній регіональній традиції. Ця строгість — виняток на ринку традиційного текстилю; більшість загальних марок безрозбірливо змішують коди для отримання декоративного ефекту без етнографічної узгодженості.

Кутюрна вишиванка не винайшла українську вишиту сорочку. Вона вивела її з музею, офіційного фольклору й туристичного кліше, щоб повернути в обіг, де одяг справді існує: у преміальний готовий одяг, модні журнали, шафи жінок, які його носять.

Промисловий поворот супроводжується редакційним поворотом. Vogue Ukraine, запущений того самого 2013 року, присвячує цілі редакційні матеріали виробам Vita Kin. Міжнародна преса підхоплює: Vogue US у 2015 році, Harper’s Bazaar UK у 2016-му, Marie Claire France у 2017-му. Актриси та публічні особи одягають марку на червоній доріжці чи на редакційних фото — Олена Зеленська, Аня Тейлор-Джой, Ельза Госк серед інших — що остаточно закріплює вишиванку в обігу, який уже не є обігом традиційного костюма, а обігом сучасної моди. Поруч із Vita Kin, Юлія Магдич (заснована в 2014 році) обирає паралельний напрям, з довгими сукнями замість сорочок і сучаснішою вишивкою, що інтегрує сучасні графічні відсилання та співпрацю з українськими візуальними митцями.

Net-a-Porter, Selfridges, Le Bon Marché

Входження Vita Kin у міжнародний обіг розкоші відбувається поетапно. Перший етап: Net-a-Porter, що додає марку до каталогу з 2015 року в добірці «designer dresses». Дистрибуція через е-комерцію дає негайну світову видимість, з виробами, що продаються у Франції, Великій Британії, США, Австралії. Другий етап: Selfridges Лондон, що присвячує куточок Vita Kin у своєму кутюрному відділі між 2016 і 2019 роками. Третій етап: Le Bon Marché Париж, що розповсюджує Vita Kin ексклюзивно у Франції в період 2017–2019 років, із капсульними добірками у своєму просторі преміального готового одягу.

Поряд із цими основними дистрибуціями кілька регіональних універмагів час від часу приймали марку: Galeries Lafayette для капсульних акцій, Matches Fashion у британській е-комерції, Moda Operandi для попереднього замовлення на американському ринку. Медійне висвітлення відповідне: Vogue, Harper’s Bazaar, Elle, Marie Claire, Madame Figaro, Le Figaro Madame, а також спеціалізовані модні журнали, такі як System чи Self Service. Французька преса особливо стежила за моментом Vita Kin, частково тому, що дім Le Bon Marché зробив із цього точку тяжіння.

Російське вторгнення в лютому 2022 року, як не парадоксально, підвищило міжнародну видимість марки, водночас перебудувавши її логістику. Vita Kin зберегла свою мережу майстринь-вишивальниць в Україні, у кількох регіонах, адаптувавшись до енергетичних обмежень (масові відключення електроенергії взимку 2022–2023 років). Ексклюзивна французька дистрибуція Le Bon Marché не була поновлена з 2022 року, але капсульні добірки продовжують циклічно з’являтися, а офіційний інтернет-магазин залишається активним з доставкою до Франції.

Регіональні коди: Полісся, Гуцульщина, Буковина, Полтавщина

Багатство вишиванки тримається на її регіональному розшаруванні. П’ять великих кодів структурують традиційний український репертуар, і важливо вміти їх розрізняти, щоб зрозуміти виріб — давній він чи сучасний.

Полісся (північ і північний захід, болотисті регіони на межі з Білоруссю). Домінантний код: суворі геометричні мотиви, переважно червоний на небіленому льоні, іноді підкреслений чорним. Візуальний репертуар складається головно з хрестів, ромбів, восьмикутників, меандрів, ламаних ліній. Переважна техніка — хрестик (cross-stitch). Символіка захисна й обрядова: червоний колір відганяє злих духів, геометричні мотиви утворюють символічну сітку родючості й стабільності. Поліські вироби найлегше впізнати — це також код, найбільше перейнятий сучасною модою, бо його графічна виразність добре пасує для модної фотографії.

Гуцульщина (західні Карпати, регіони Івано-Франківська і Чернівців). Дуже багата поліхромія: шість-вісім кольорів на одному виробі — червоний, зелений, жовтий, синій, помаранчевий, чорний, іноді рожевий і фіолетовий. Зооморфні мотиви (олені, вогняні птахи, змії) та фітоморфні (дерева життя, гілки, стилізовані квіти). Символіка пов’язана з елементами гір, лісовими духами, народною космологією Карпат. Гуцульська вишивка технічно найскладніша: вона поєднує хрестик, тамбурний шов, лічильний шов, а деякі музейні вироби нараховують понад 60 000 стібків, виконаних вручну. Гуцульські сорочки також найбарвистіші; вони візуально контрастують із червоно-чорним мінімалізмом Полісся.

Буковина (регіон Чернівців, кордон із Румунією та Молдовою). Особливість: вишивка золотою і срібною ниткою, квіткові й фітоморфні мотиви. Наявність металевої нитки, рідкіснішої деінде в Україні, історично означала вищий соціальний статус — буковинські вироби належали заможним родинам, іноді їх одягали на весілля як частину посагу. Весільні буковинські вироби — одні з найбільш затребуваних колекціонерами і регулярно з’являються на аукціонах у Парижі чи Відні. Марка Юлії Магдич часто надихається цією традицією для своїх довгих кутюрних суконь.

Полтавщина (центрально-східний регіон, навколо міста Полтава). Технічно найтонша традиція: вишивка біло-по-білому, звана «низинка» (лічильний шов) або «мережка» (ажурний шов). Тонкі квіткові мотиви — троянди, гілки, листя. Вишивку видно лише при боковому світлі. Носили спеціально на весілля та великі релігійні свята, вона вимагає дуже рідкісної технічної майстерності. Майстринь, здатних сьогодні виготовити справжню біло-білу полтавську сорочку, менше сотні в Україні, і їхні вироби досягають найвищих цінових категорій кутюрного ринку.

Бойківщина (західні Карпати, регіони Львова й Закарпаття). Менш відомий код, що характеризується стилізованими анімалістичними мотивами (вовки, ведмеді, гірські птахи) та обмеженішою палітрою, ніж у Гуцульщині, де переважає глибокий червоний і чорний. Бойківська вишивка дуже архаїчна; деякі мотиви етнографи ідентифікують як такі, що сягають дохристиянських часів. Марка Катерини Квітки, скромніша, займається документуванням і точним відтворенням цього репертуару. Центр «Калина» в Києві, школа традиційної вишивки, заснована в 2010 році, регулярно проводить курси з бойківської та полтавської технік, які найбільше загрожені втратою міжпоколіннєвої передачі.

Розрізнення цих регіональних кодів дозволяє при купівлі оцінити автентичність виробу. Вишиванка, що змішує червоно-чорні геометричні мотиви Полісся з гуцульською поліхромією, у 95% випадків є типовим туристичним виробом. Автентичний виріб дотримується узгодженості одного регіонального коду.

19 травня: Всесвітній день вишиванки

19 травня з 2006 року є Всесвітнім днем вишиванки. Походження задокументоване: у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича студентка історичного факультету на ім’я Леся Воронюк пропонує в 2006 році своїм однокурсникам день, коли всі прийдуть на заняття у вишитій сорочці. Пропозиція скромна — кілька десятків студентів першого року. Університетське сарафанне радіо робить свою справу: у 2008 році день відзначають у кількох українських вишах; у 2011 році його офіційно підтримує Міністерство культури України; у 2014 році він поширюється на діаспору.

2014 рік — переломний момент. Після Революції Гідності та анексії Криму вишиванка стає — без редакційного планування чи політичної вказівки — спонтанним маркером ідентичності, який носить значна частина українського населення. День 19 травня вловлює цей момент і глобалізується: Київ організовує щорічний парад, що збирає десятки тисяч людей, Львів слідує з святковою ходою через історичний центр, Харків, Одеса, Дніпро проводять власні зібрання. У діаспорі акції з’являються в Парижі, Торонто, Нью-Йорку, Чикаго, Берліні, Кракові, Празі, Буенос-Айресі, Сіднеї.

У Парижі святкування з 2015 року набуває двох основних форм. Перша — денне зібрання на площі Трокадеро, організоване асоціаціями української діаспори Іль-де-Франсу, з парадом учасників у вишиванках, музичними виступами, майстер-класами з вишивки для дітей. Друга — релігійне й культурне зібрання на паперті української церкви Святого Володимира Великого, у 6-му окрузі, що об’єднує парафіяльну громаду і продовжується концертами або читаннями української поезії. Подібні акції існують у Ліоні, Марселі, Страсбурзі та Бордо, організовані місцевими відділеннями французьких українських асоціацій.

19 травня не має жодного військового чи політичного значення. Дату обрала Леся Воронюк із практичних міркувань: у 2006 році це був вівторок у середині семестру в Чернівцях, не надто завантажений іспитами і не надто близький до канікул. Випадковість університетського календаря стала міжнародною культурною датою. Цей суто культурний вимір важливо підкреслити: День вишиванки — не патріотичне свято у військовому сенсі, це одягове й ідентичністне свято, що прославляє текстильну майстерність і родинну передачу.

Купити вишиванку сьогодні: автентична проти туристичної

Для тих, хто хоче купити вишиванку сьогодні, ринок чітко ділиться на три цінові категорії, що відповідають трьом дуже різним виробничим реаліям.

Промислова категорія (50–200 євро) пропонує серійно вироблені сорочки, зазвичай із бавовни чи бавовно-поліестеру, з машинною вишивкою або цифровим друком. Ці вироби продаються в загальних українських інтернет-магазинах, на туристичних ринках Києва і Львова, і на міжнародних платформах на кшталт Amazon. Їхня перевага — доступність; недолік — рідкісна етнографічна узгодженість (змішані мотиви, палітри, несумісні з певним регіоном) і погане старіння (поліестер псується при пранні, друк тьмяніє). Для випадкового використання — одягти сорочку раз чи двічі на свято — промислова категорія може підійти; для виробу, призначеного передаватися чи носитися регулярно, вона не рекомендована.

Категорія сучасного ремесла (800–2500 євро) об’єднує сорочки, вишиті вручну українськими майстринями, з якісного льону чи конопляного полотна, з дотриманням узгодженості одного регіонального коду. Це те, що продають спеціалізовані крамниці народного мистецтва Києва і Львова, Центр «Калина» в Києві, і деякі задокументовані французькі продавці. Ціна відповідає реальному часу роботи: повна традиційна вишиванка вимагає від 200 до 600 годин вишивання, залежно від складності мотиву. За 800 євро йдеться про відносно просту поліську червоно-чорну сорочку; за 2500 євро — про складну гуцульську поліхромну чи буковинську золотонитку. Саме в цій категорії набувають виріб, покликаний тривати, передаватися, і справді репрезентативний для українського текстильного ремесла.

Кутюрна категорія (350–2000 євро) — категорія дизайнерських марок: Vita Kin, Юлія Магдич, і, менш помітно, кілька інших українських домів. Ціна може здатися близькою до ремісничої категорії, але логіка інша: купують підписаний, сценарізований виріб, інтегрований у сезонну колекцію, розповсюджуваний у міжнародному сегменті розкоші. Виробництво залишається українським ремісничим, але редакційна упаковка, узгодженість марки й гарантія перепродажу на вторинному ринку підвищують цінність виробу. Для покупця, що надає перевагу сучасному модному виміру над етнографічним, це відповідна категорія.

У Парижі дві основні адреси структурують фізичну дистрибуцію. Книгарня-крамниця на бульварі Сен-Жермен, 22, у 5-му окрузі, пропонує постійний текстильний відділ, що охоплює промислову й ремісничу категорії (від 80 євро за сучасну сорочку українського виробництва до 600 євро за ремісничий виріб, вишитий вручну). Це, наскільки нам відомо, єдина паризька адреса з постійною фізичною добіркою вишиванок. Le Bon Marché, у 7-му окрузі, циклічно розповсюджує кутюрні добірки (Vita Kin, Магдич) у відділі преміального готового одягу, з мінливою частотою. Для музейних чи колекційних виробів спеціалізовані аукціони Drouot та Aguttes час від часу пропонують лоти східноєвропейського народного мистецтва, де з’являються історичні вишиванки. Про всю сучасну сцену української моди — дизайнери, подіуми, дистрибуція — дивіться нашу статтю Ксенія Шнайдер, Літковська: українська мода на подіумах.

Чотири критерії автентифікації одним поглядом:

• Матеріал: льон або конопляне полотно з відчутною фактурою, ніколи синтетичний на дотик
• Вишивка: виворіт тканини має показувати ті самі стібки, що й лице
• Регіональна узгодженість: один код (Полісся, Гуцульщина…) на виріб, ніколи не змішаний
• Походження: ім’я майстрині, регіон походження, опис мотивів

Автентифікація виробу при купівлі спирається на чотири прості, але вирішальні критерії. Перший критерій — матеріал: проведіть рукою, тканина має мати фактуру, відмовтеся від синтетичного на дотик. Другий критерій — вишивка: переверніть сорочку, виворіт має показувати ті самі стібки, що й лице, ознака ручної вишивки хрестиком. Третій критерій — регіональна узгодженість: геометричний червоно-чорний поліський мотив не змішується з гуцульською поліхромією. Четвертий критерій — походження: вимагайте ім’я майстрині, регіон, в ідеалі описову картку мотивів. Справжній виріб коштує своєї ціни; серйозний продавець не відмовиться пояснити, що продає. Визнання Folkways 2017 (США) за збереження вишивки вишиванки, премія Чернігова 2019 за школи традиційної української вишивки — предмет задокументований, підтриманий, переданий. Він заслуговує на те, щоб його придбали за правилами.