Український театр — це не відкриття 2022 року. Українська сцена мала міжнародну присутність ще до вторгнення — Театр імені Леся Курбаса зі Львова гастролював європейськими фестивалями, українські режисери працювали у копродукції з німецькими, польськими, шведськими інституціями. Але Франція залишалася осторонь цього руху.
З 2022 року ситуація змінилася. Українські театральні митці оселилися у Франції, дехто заснував трупи, інших прийняли на резиденції в паризьких театрах. Те, що відбувається сьогодні, — річ конкретна: побудова тривалої української театральної присутності у Франції, а не лише термінова реакція.
Щоб скласти карту цієї сцени, ми зустрілися з Тарасом Коваленком, українським режисером, який оселився в Парижі з березня 2022 року.
Тарас Коваленко дванадцять років працював у Києві, зокрема в Молодому театрі як асистент, а згодом як асоційований режисер, перш ніж переїхати до Парижа зі своєю частковою трупою. Він один із діячів української культурної сцени у Франції, що будується з 2022 року. Відтоді він поставив два спектаклі в Парижі: один українською з субтитрами, інший французькою мовою з двомовними акторами.
Інтерв’ю з Тарасом Коваленком
Марі-Клер Вассер. Ви приїхали до Парижа в 2022 році в екстрених умовах. Яку театральну сцену ви залишали?
Тарас Коваленко. Київ мав виключно жваву театральну сцену. Кілька державних театрів із пристойними бюджетами — Національний театр імені Івана Франка, Львівський театр імені Івана Франка, Молодий театр — і густа мережа дуже активних незалежних та альтернативних майданчиків: Центр Леся Курбаса, Театр «Воскресіння», Театр «ДахаБраха», з якого виріс однойменний музичний гурт. Це не була фольклорна сцена, це була сучасна східноєвропейська сцена з міцними зв’язками з німецьким і польським постдраматичним театром.
Марі-Клер Вассер. А який зв’язок театру з українською мовою?
Тарас Коваленко. Це вимір, який у Франції розуміють погано, адже там мовна свобода на сцені панує вже давно. В Україні театр українською мовою забороняли або марґіналізували за кількох послідовних режимів — спершу Російська імперія, потім радянський режим із 1930-х років. Грати українською довгий час було актом культурного опору. Досі є покоління українських акторів, вихованих виключно російською. Покоління моїх сучасників, у 2000–2010-х роках, — це покоління переходу: воно обрало українську мову як мову сцени не з примусу, а з переконання.
Марі-Клер Вассер. Ви згадали театральні сцени Києва та українських регіонів. Що варто побачити насамперед французькому глядачеві, який захотів би туди поїхати?
Тарас Коваленко. Насамперед Центр Леся Курбаса у Львові — для мене це найсуворіша лабораторія сучасної української сцени. А в Києві — Молодий театр, який роками ставить постановки молодих режисерів справді міжнародного рівня. Якщо прочитати програму сезону цих театрів, побачите таку саму витонченість добору, як у берлінському Шаубюне чи паризькому Театрі де ла Віль.
Що театр робить такого, чого не робить кіно
Марі-Клер Вассер. Наразі у Франції багато українського кіно, циклів показів, фестивалів. Що театр додає відмінного?
Тарас Коваленко. Театр — це наживо. І в українському контексті після 2022 року це величезна різниця. Коли я граю український текст у Парижі, українці в залі — а вони завжди є — чують свою мову, свою історію, свій гумор, свої культурні реалії в тому самому просторі, водночас. Відбувається щось фізичне. Це не абстрактна солідарність. Це конкретне співпереживання культурної присутності.
Марі-Клер Вассер. А для французької неукраїнської публіки?
Тарас Коваленко. Тут подвійний рух. З одного боку, багато французів приходять, бо чули про Україну, — це своєрідна геополітична цікавість, що перетворюється на культурну. Не ідеальна відправна точка, але вона працює, бо те, що вони бачать, їх дивує. Вони бачать не документ про війну. Вони бачать людей, які грають історію — родинну, любовну, іноді комічну — українською мовою. Це змінює їхній погляд.
Марі-Клер Вассер. Яке місце класичного українського репертуару у вашій роботі?
Тарас Коваленко. Важливе. Леся Українка — найперекладеніша українська драматургиня європейськими мовами — «Лісова пісня», «Кассандра» — символістські й феміністські тексти кінця XIX століття, які дуже сильно резонують сьогодні. Микола Куліш — драматург 1920-х років, який писав у період українізованого авангарду, — його розстріляв Сталін. І Іван Котляревський із його українською «Енеїдою» XVIII століття, засновницьким твором українського бурлескного театру. Цей репертуар практично невідомий у Франції.
Українські трупи у Франції в 2026 році
Марі-Клер Вассер. Який портрет ви малюєте українських труп, що діють у Франції сьогодні?
Перетини між театром і сучасним українським танцем часті серед труп в еміграції, які поєднують дисципліни, щоб залучити нову аудиторію.
Тарас Коваленко. Є велика різниця. З одного боку, трупи, засновані митцями з усталеною професійною кар’єрою до 2022 року, — режисери, актори, сценографи з реальним резюме, визнаними постановками у себе на батьківщині. З іншого боку, аматорські або напівпрофесійні колективи, що роблять щиру й корисну для громади роботу, але в дуже інших умовах.
Марі-Клер Вассер. Чи приймають вас французькі театри?
Тарас Коваленко. З дедалі більшою прихильністю, але умови досі складні. Більшість театрів не мають окремих бюджетів для труп діаспори. Резиденції існують — деякі театри в паризьких народних кварталах особливо відкриті, — але слоти й фінансування обмежені. Досі бракує спеціального механізму підтримки мистецьких труп української діаспори. Про громадські структури, що виконують цю координаційну роль, дивіться наш довідник українських асоціацій у Франції.
Марі-Клер Вассер. Ви поставили два спектаклі в Парижі. Яка ваша конкретна практика?
Тарас Коваленко. Перший спектакль ґрунтувався на тексті Лесі Українки — українською, з французькими субтитрами. Це спрацювало, бо текст сильний і субтитри були стримані та добре зроблені. Другий спектакль був французькою, з двомовними франко-українськими акторами — оригінальний текст, який я написав про еміграцію та родинну пам’ять. Цей формат дозволяє легше виходити на французьку публіку. Але я не хочу відмовлятися від української — саме там відбувається щось особливе.
| Згаданий автор | Знаковий твір | Період | Статус у Франції |
|---|---|---|---|
| Леся Українка | «Лісова пісня», «Кассандра» | Кінець XIX століття | Мало перекладена, відкривається заново завдяки постановкам українських труп |
| Микола Куліш | Театр українізованого авангарду | 1920-ті роки | Майже невідомий французькій публіці |
| Іван Котляревський | Українська «Енеїда» (бурлескний театр) | XVIII століття | Засновницький текст, не поширений у Франції |
| Сергій Жадан | Поезія, перенесена на сцену | Сучасність | Відомий переважно як прозаїк, рідко ставиться в театрі у Франції |
Два режисерські рішення, що повторюються в практиці Тараса Коваленка:
- Текст українською з французькими субтитрами — зберігає оригінальну музикальність, вимагає стриманого й точного субтитрування
- Текст французькою з двомовними франко-українськими акторами — полегшує доступ до французької публіки, не відмовляючись від ідентичності проєкту
- Родинна пам’ять та еміграція як первинний матеріал — оригінальний текст, написаний саме для цього формату, а не адаптація класики
Українська сцена між двома мовами
Марі-Клер Вассер. Швидкі питання — реалії української театральної сцени у Франції.
Швидкі питання — реалії на місцях
Український театр у Франції говорить переважно про війну. Здебільшого хибно. Найактивніші трупи працюють над класичними текстами, оригінальними постановками про еміграцію або міжкультурними проєктами. Війна присутня фоном — вона є умовою еміграції, — але не обов’язково є центральною темою.
Щоб дивитися український театр, треба знати українську мову. Хибно. Професійні трупи пропонують субтитри або працюють двомовно. Кілька створюють вистави одразу французькою мовою на українські теми.
Український театр — це театр класичного репертуару. Ані правда, ані хибність. Є потужний класичний репертуар (Леся Українка, Куліш, Котляревський), але сучасна українська творчість дуже активна — перформанс, документальний театр, фізичний театр.
Українські актори у Франції не знаходять роботи. Частково правда. Ринок театральної праці у Франції складний для українських митців, чия освіта не визнається. Багатьом довелося частково перекваліфікуватися або створити власні структури, щоб продовжувати працювати.
Український театр звертається лише до діаспори. Хибно, і дедалі менш правдиво. Вистави з субтитрами або французькою мовою залучають французьку публіку, відкриту до відкриттів. Український театр починає входити до регулярної програми деяких паризьких театрів.
Що будує український театр у Франції
Марі-Клер Вассер. Насамкінець: що ви сподіваєтеся побудувати, залишаючись у Парижі?
Тарас Коваленко. Присутність, яка триває. Не лише поодинокі акції солідарності, що згасають, коли змінюються новини. Французьку публіку, яка знає українських авторів — не лише Куркова, а й Українку, Жадана в театрі, сучасних драматургів. Тривалі співпраці з французькими театрами, а не лише поодинокі прийоми. І зв’язок між українськими митцями в еміграції та тими, хто залишився в Україні, — не розрив.
Марі-Клер Вассер. Ви думаєте повернутися?
Тарас Коваленко. Не знаю. Знаю, що хочу, аби те, що я роблю тут, мало наслідки там. Щоб постановки, які я розробляю в Парижі, можна було зіграти в Києві чи Львові, коли це стане можливим. Щоб партнерства, які я будую з французькими театрами, були мостами, а не пунктами призначення.
Театр, як і українська діаспора у Франції загалом, винаходить щось нове: спосіб бути українцем поза Україною, залишаючись пов’язаним із тим, що відбувається в Україні. Це складна вправа. Можливо, це також одна з найважливіших речей, що відбувається зараз в українській культурі.
Українську культурну сцену у Франції несуть на собі митці, які відмовляються обирати між еміграцією та вірністю. Піти на їхні вистави — означає долучитися до цього винаходу.